7

— Відьмо… я повернулась.
— Я знала, що ти ще повернешся. — Її голос був спокійним, але в глибині відчувалось: чекала. Не просила. Не вимагала. Просто — чекала. 

— Я прийшла сказати… -Відьмо. Я повернулась. Я прийшла щоб сказати що ...( Ми забули, що ми Творці, і як творити ми теж забули, а між іншим, це просто, очисти серце, вийди у свій потенціал, включи режим Творця задіяючи віру і створи собі намір, після заклади емоції, енергію та позитивний настрій, підніми бажане  до високої вібрації та намагайся матеріалізувати це на тонкому плані.  Потім із тонкого переведи це до нашого виміру.  Так можна зцілювати себе, воювати з негативними установками, захищати і досягати будь-яких цілей)...знання неіснує. Це не знання. Його не існує. Є тільки Я. І те, що Я творю. 

Відьма мовчала. Але в її очах запалало щось нове — не вогонь, а відгук.
— Ти права, — сказала вона нарешті. — Казка втратила свою силу. Історія вже не повторюється — вона твориться. Завдяки тобі. Завдяки кожному, хто згадав. 

— Але що тоді є? 

— Є ми.
Ти твориш у потоці, я — в корінні.
Ми різні, але живі.
І поки ми обидві є — світ ще рухається. 

Вона усміхнулась — не покірно, а по-сестринськи.
— Може, я більше не маю відповідей. Але тепер я маю запитання.
І я вчитимусь у тебе. А ти — у мене. 

— І що ж ти тепер думаєш? Який твій шлях? Бо саме з цим питанням ти до мене прийшла вперше— лукаво усміхнулась відьма, схиливши голову набік. Її очі палали зацікавленістю — вона відчувала, що відповідь важлива. 

— Справа в мені... — тихо мовила я, наче зізнаючись не їй, а собі. — Усередині я маю бути цілісною. Давати людям надлишок себе, а не намагатися знайти себе в них.
Лише коли знайду себе — зрозумію, де я, хто я, чого насправді потребую, — тільки тоді зможу наповнити своє життя сенсом. І вже з цього джерела — ділитимусь із світом собою. 

Я знаю: любов — це перше, що приймають люди. Але й біль, страх, невпевненість — вони теж мають у світі своє місце. Мій шлях — глибший. І лише від мене залежить, що саме я подарую цьому світові. 

Прийнявши в собі всі кольори почуттів, проживши кожне — я оберу ті, що звучать у мені найглибше. Навіть якщо це страх залишитись самою...
Навіть якщо це біль втрати…
Навіть якщо це тиха невпевненість, що мене не приймуть такою, якою я є. 

Я роблю крок до себе.
Я роблю крок уперед.
Я дозволяю собі бути…
Бути різною.
Бути живою.
Бути більшою, ніж усі уявлення про мене. 

Я — більше, ніж страх.
Більше, ніж чужі очікування.
Я — цілий всесвіт. І я дозволяю собі... 

...розцвітати.
Без дозволу.
Без страху бути незручною, надто гучною чи надто мовчазною.
Бути собою — в усій своїй правді.
Навіть коли ця правда тріпоче, як вогонь на вітрі. 

Я не прийшла за відповідями.
Я прийшла, бо пам’ятаю: ми не втратили силу — ми її просто приховали.
І тепер я розгортаю себе, як крила.
Не щоб летіти геть,
а щоб охопити —
і світ,
і себе,
і тебе. 

— Отже, ти готова? — запитала відьма, дивлячись у саме серце. 

— Ні. Але я вже не чекаю готовності.
Я просто йду.
Бо істина — не в тому, щоб знати.
А в тому, щоб бути.
І творити з цього — життя.