Епілог

Олена з важкістю розплющила очі й одразу ж їх закрила — денне світло, долаючи сітківку, наче рідке розпечене золото, болючими уколами роздавалося в голові, викликаючи напади нудоти. У вухах стояв шум, ніби десяток водоспадів одночасно обрушував свої могутні води у величезний вируючий котлован. Щось шорстке, з гострими шипами впивалося в щоку, і ломота в усьому тілі не дозволяла більше лежати на животі. Долаючи біль, вона трохи піднялася на руках і сперлася на передпліччя. Разом з хриплим грудним стогоном з рота вилилася вода, змішана з піском і камінням. Мокрі кучері впали на обличчя й, труснувши головою, Олена, нарешті, зробила глибокий вдих. Ледве не завивши з болю, вона перевернулася набік і сіла.

Її ноги, вкриті обірваною сорочкою, знаходилися в холодній прозорій воді, а у вухах шумів не водоспад, а всього лише течія Дніпра, гнана сильним вітром. Олена не знала цієї місцини. Тут з небезпечного бурхливого потоку Дніпро перетворювався на старе широке дзеркало з нерівним покриттям, що здіймалося хвилями й вкривалося брижами, наче сотнями тріщинок. Воно ніжилося серед розлогих берегів, що оточували його зеленими рамками.

Олена спробувала встати на ноги й упала, збаламутивши чисту річкову воду. Вона потерла долонею ниючу від болю голову й помітила на пальцях сліди незапеченої крові. Тільки зараз їй впали в око розмиті червоні плями на піску, що відділяв низеньку берегову траву від води. Кров була не тільки на голові: на литці полум’янів величезний поріз, усі руки були в ранах, а тіло вкрилося яскравими розпливчастими синцями. Олена згадала біль, який відчула, коли опинилася у воді, й скривилася. Вона точно знала, куди стрибає, дно було вкрито уламками стародавнього каміння, що височіло над поверхнею вологими шипами й попереджало про небезпеку. Це справжнє диво, що вона вижила. Адже після зіткнення з камінням очікували підступна течія й непередбачувані вири. Та Олена втратила свідомість майже одразу, як опинилася в річці, може, це й врятувало її життя, вона навіть не зрозуміла, чи вдарилася об щось, лише закрила очі й, розпрощавшись зі світом, занурилася в темряву, а вода винесла її на цей берег.

Відмахнувшись від неприємних спогадів, Олена все ж підвелася й, хитаючись, вийшла на сушу. Тепер треба дізнатися, що сталося з Остапом і Петром. Здійнявши руки, вона почала промовляти закляття, щоб скласти собі стежку до села, але нічого не вийшло. «Певно, я надто ослабла», — подумала вона й пішла навмання вздовж річки. В голові паморочилося, і кожен крок давався з неймовірною важкістю, боліли навіть ребра, коли вона намагалася вдихнути. Раптом ослаблий зір розрізнив попереду фігуру чоловіка, що була дуже схожа на Остапа.

Олена радісно посміхнулася й кинулася назустріч. Різкий біль у пораненій нозі затьмарив світ, і вона впала на землю. У той же час Остап розтанув у повітрі, виявившись звичайним маревом втомленого мозку. Олена розгублено роззирнулася навкруги й заридала. Вона встала й негнучкими ногами продовжила свій шлях. Здавалося, що вона йде вже дуже довго й подолала не менше версти, але якби подивилася назад — зрозуміла б, що просунулась лишень на десяток кроків. Та Олена цього завбачливо не робила.

Скоро перед її зором постало нове видіння схоже на Остапа. Олена ретельно потерла заплакані очі так, що вони почали пекти. Видіння не зникло, а побігло до неї, вигукуючи якісь слова, що губилися серед шуму води. Вона зупинилася й просто дивилася вперед, до останнього не вірячи, що їй це не ввижається, аж доки теплі сильні руки не підхопили її в міцні обійми.

— Остапе, — закохано прошепотіла вона, повільно осідаючи на землю.

— Ти жива! Жива! — його гаряче дихання обпалювало її щоку.

Не вірячи своєму щастю, Остап ніжно гладив грубими руками її обличчя, волосся, обережно притримуючи голову долонею.

— Остапе, я така слабка, я не знаю, як іти до села, природа не слухається мене, — шепотіла Олена розбитими потрісканими губами, відчуваючи, як сили покидають її.

— Я знаю, я виведу нас, — не перестаючи посміхатися, відповідав Остап, — відтепер природа не слухатиметься тебе, ти більше не Відьма! — щасливий, він торкнувся своїми сухими губами її лоба й укрив поцілунками щоки.

— Це правда? — просяяла вона. — Я тепер вільна?

— Вільна, як ніколи раніше, — радісно закивав головою Остап.

— О! — тільки й змогла вимовити Олена й знепритомніла.

Остап підхопив її на руки й, наче найдорогоціннішу ношу на планеті, поніс до рідного села. Вітер весело грав з їх волоссям і пустотливо пірнав у річку, поєднуючи свій свист з шелестом хвиль у неповторну музичну композицію. А старий Дніпро поважно ніс їм назустріч свої величні води, виблискуючи похованими спогадами про визначні часи, в яких завжди пліч-о-пліч існували кохання й зрада.