XIX

Чорт зайшов до хати, де в мирному безтурботному сні забулася Олена. Вона виглядала такою спокійною, як Спляча Красуня Шарля Перо. На відміну від Чорта. Нечистий втратив залишки самовладання, і тепер його рухи набули незвичайної різкості, а очі горіли шаленим полум’ям. Чорт стрімко підлетів до ліжка, бухнувся на нього й почав ритися у внутрішніх кишенях куртки. Скоро в його руках з’явилися дві золоті прикраси з великими мутними камінцями білого кольору: перстень і браслет. Граючи мускулами на вилицях, нечистий кілька секунд спозирав коштовності. Під грубими гранями каміння клубився ледве помітний сизий дим. Точним впевненим рухом Чорт одягнув перстень на палець Олени, а собі на зап’ястку застібнув браслет. Він усміхнувся, передчуваючи власний успіх після цієї витівки, яка мала стати останньою в боротьбі за папороть. «Я вам ще покажу хто кого!» — прошепотів нечистий сам до себе й потягнувся до туалетного столика за маленькою синьою пляшечкою з венеційського скла.

— Час прокидатися, красуне, — з цими словами Чорт відкрив пляшку й провів нею під носом у Олени.

Олена замружилася, чхнула й розплющила очі, та замість заповзятого вогника в них оселилася пуста безодня. Невидючим, ніби затягнутим шифоновим серпанком поглядом вона обвела кімнату й зупинилася на обличчі Чорта.

— Впізнаєш мене? — з тривогою запитав він, на що Олена повільно кивнула. — Чудово, тоді підводься, на нас чекає велика справа, — нечистий встав з ліжка, взяв її за руку й допоміг піднятися. — Від тебе багато не потрібно, ми зараз наздоженемо Остапа, а ти його просто покличеш на ім’я, щоб він обернувся. Згода?

Після довгої паузи Олена повільно кивнула.

— А не дарма я тоді чеській відьмі допоміг, — не без гордості проказав Чорт впівголоса, — не обманула, хороші брязкальця зробила, — він оцінююче поглянув на браслет, в якому, наче гігантське сліпе око, зяяв камінь; диму в ньому стало трохи менше, і тепер крізь прозорі прогалинки проглядалася закріпка з червоного золота, що павучими лапами обплітала магічний самоцвіт. — До світанку часу вистачить, — заключив Чорт і звернувся до Олени, що стояла поряд, злегка похитуючись, і тупо дивилася в порожнечу, — прошу вас, панно, — він вказав рукою на вихід, і вона покірно пішла. — А мені подобається, коли ти така слухняна, шкода, що ефект лише тимчасовий, — самовдоволена усмішка з’явилася на обличчі нечистого, — треба буде ще до тої відьми завітати.

Крутнувшись на одній нозі й клацнувши пальцями, Чорт, ледве не підстрибуючи, поспішив до дверей. Вони вийшли з болота, зовсім не замурзавшись. Якби Олена могла тверезо мислити, вона б обов’язково поцікавилася, в чому секрет виходити чистим з багна, та зараз вона лише бездумно слідувала за своїм полонителем. Коли вони опинилися на поверхні, уже добре знайомий пейзаж виглядав по-новому: силуети дубів не розпливалися однією густою плямою, а більш чітко вимальовувалися чорними вітами на тлі темно-синього, вкритого химерними сірими хмарами неба, трелі солов’їв проривали втомлену лісову дрімоту, і ранкова прохолода крихкими кайданами сковувала тіло, струшуючи його в такт вогкому подиху вітру.  Подивившись довкола й принюхавшись зморщеним носом, Чорт вказав витягнутою рукою напрямок руху.

— Моя надприродньо сильна інтуїція підказує, що вони пішли туди, зараз за кілька кроків наздоженемо, — з цими словами він взяв Олену за руку, притиснув до себе, витяг з кишені маленький злиток якоїсь породи, схожої на спресовану сірку, й кинув його під ноги.

Вогонь, що здійнявся з землі й сягнув верхівок дерев, охопив їх оранжевим стовпом. Він зник так само швидко, як і з’явився, наче хтось закрив запальничку. Чорт і Олена пропали разом з вогнем, а за кілька секунд цілі й неушкоджені з’явилися в іншій частині лісу. Чорт знову засмикав носом, як зосереджений кролик, що відчув аромат капусти. Він міцніше взяв дівчину за руку й потяг за собою навпростець, не звертаючи уваги на численні корчі. Вона слухняно йшла слідом, кілька разів спіткнувшись. Кожного разу Чорт твердою рукою підтримував її і, навіть не обернувшись, впевнено продовжував шлях.

Аж раптом вони зупинилися. Чорт приклав палець до вуст, заборонивши видавати будь-який звук, та це було зайвим — Олена мовчала, бо наразі її голова була схожою на пустий глечик, який лише беззаперечно приймав те, що наказував володар браслета. Віддаленою картинкою, ніби уві сні, вона побачила спину Остапа, що, здавалося, знаходилася не в кількох кроках, а в сотнях верст від неї.

— Поклич його! — шумною луною роздався в голові густий тягучий голос Чорта.

І вона покликала, а, може, й ні — лише відчула, як з важкістю рухається рот, намагаючись щось промовити, й почула власний голос звідкись здалеку, що обрушувався на підсвідомість фоновими звуками, як шелестіння вітру або шум водоспаду.               

 ***

— Я вже не можу ходити, — потихеньку почав канючити Єжи, з надією позираючи на Остапа.

Він ледве пересував ноги, спотикався на рівному місці й увесь час хапався за стовбури, сподіваючись знайти під ними відпочинок. Остап же намагався не звертати уваги на ниття попутника й упевнено йшов уперед, все ще не втрачаючи примарну надію вийти до села.

— Терпи, козак, отаманом будеш, — роздратовано відповідав Остап на скарги Єжи, на що той тяжко зітхав і похнюплено плентався далі.

Нарешті Єжи не витримав і, черговий раз перечепившись через власну ногу, сів просто на землю.

— П’ять хвилин. Інакше я відмовляюся йти далі, — твердо сказав він і, демонструючи серйозність своїх намірів, стукнув кулаком по тоненькій гілці молодої зеленої порослі; рослина ображено закачалася й з безмовним шелестом втратила кілька листочків.