XVII

Олена зістрибнула в холодну воду, вгрузнувши по щиколотку в мул. Остап шубовснув слідом за нею, ледве не перекинувши вінок. Місяць, що освітлював невеликий клаптик берега, сховався за хмарою, і вони змогли під покровом суцільної темряви непоміченими вибратися на тверду землю. Перешкодами на шляху ставали лише ковзке багно на дні й гострі обламані стовбури очерету й рогози, які нещадно впивалися в ноги. Навколо грали свою какофонію цвіркуни, і заливалися співом жаби. Зараз ця ніч як дві краплі була схожа на інші триста шістдесят чотири, те, що вона купальська, видавав лише полум’яніючий квіт папороті за пазухою й знервований вигляд Олени, підкреслений зморшками на переніссі.

Остап поглянув на небо. Воно було все таке ж безнадійно чорне, вкрите розсипаними крихітками палаючих зірок.

— Цікаво, скільки часу в нас залишилося до світанку? — не очікуючи на відповідь, запитав він.

— Якщо мій внутрішній годинник не підводить, то ще години дві з половиною, — Олена теж підняла обличчя вгору й завмерла, задивившись у темну неосяжну безодню.

         Ліс був таким тихим, що це пригнічувало.

— Наче затишшя перед бурею, — помітив Остап, опускаючи очі.

З важкістю вірилося, що цей гігантський організм може бути таким спокійним. Наче хижак на полюванні, причаївся, готуючись до смертоносного стрибка. Він міг з легкістю проковтнути свою здобич, а міг награтися й відпустити, як маленьке нерозумне кошеня. В ніч на Івана Купала ліс жив своїм життям, тут не діяли жодні закони, а кожне могутнє своєю величчю дерево й кожна найменша хуха були його невід’ємними клітинками, незамінними шурупами у величезному віковому механізмі.

Олена прийшла до тями й інстинктивно пригнулася. Розправивши руки, нечутно, наче кажан, у небі пролетіла відьма, з ледве вловимим шелестом торкаючись верхівок столітніх дерев полами сорочки. Вона була зайнята балансуванням на мітлі й не помічала нічого навкруги, але Олена одразу позбулася безпечності, яка була присутня секунду тому. Вона схопила Остапа за руку й теж змусила пригнутися. Та ця відьма не цікавилася тим, що відбувається внизу, вона летіла на Лису гору, як і будь-яка порядна відьма, як мала б летіти Олена, якби три роки тому Чорт правильно перетворив її.

— Не можна зупинятися, — сказала Олена, — я відчуваю, як Чорт іде нашими слідами.

Остап мовчки кивнув і прошепотів:

— Повертаємося до села.

Олена, відкинувши назад волосся, почала прокладати стежку між дерев.            

   ***

Якийсь час Чорт ішов за течією річки, абсолютно не сподіваючись на успіх, зачарована Мареною вода не підпускала його й на десять кроків. «І як тепер їх шукати? Не за запахом же…» — похмуро обурювався нечистий. Врешті-решт він здався й зупинився, тупо дивлячись на чорну річку. Його винахідливий розум генерував план перехоплення втікачів. Ідея промайнула в Чортячій голові. Він нахилився й почав збирати різний мотлох: палки, шишки, грудки землі — і жбурляти його в річку. Реакція не змусила себе довго чекати. З самих надр, підіймаючи довкола себе вир бризок і піску, виплив товстенький чоловічок, навіть у темряві його смарагдова борода переливалася, наче дорогоцінне каміння. Чоловічок вийшов на берег і обтрусився, як мокрий пес. На вигляд він був набагато старший за Чорта й нижчий на зріст, але це не позбавляло його суворості.

— Хто сміє смітити в мою річку та ще й у Купальську ніч? — грізно запитав чоловічок, але тут його короткозорі очі роздивилися постать Чорта, і він одразу подобрів. — А, це ти, брате, якась справа привела, чи так просто розважаєшся?

— Здоров був, Водянику, — Чорт заклав руки за спину й почав притупцьовувати на місці, — сьогодні в справах, ніч така, знаєш, коли працювати треба…

— Ходімо до мене, у хаті все розкажеш, — Водяник гостинно провів рукою, запрошуючи у воду.

— Не можу я, Марена закляття наклала, мені зараз у річку — зась, — роздратовано відмахнувся Чорт.

— Он як, — протягнув Водяник, явно очікуючи на продовження історії, але Чорт не став вдаватися до дрібниць.

— Краще скажи мені, ви зараз з Мареною як? Ладнаєте?

— Та де там, — одразу набурмосившись, відповів Водяник, — з того часу, як вона мене з запорізьких плавнів вигнала, я її на дух не переношу, до сих пір гриземося, як зустрінемося.

— О, це чудово, — сам до себе сказав Чорт і опустив голову, щоб не було видно його усмішки, але Водяник допитливо витріщився на цю репліку. — Хочеш зробити маленьку капость Марені й допомогти старому другу?

— Брате, для тебе все що завгодно, а якщо це насолить Марені, то зроблю вдвічі швидше, — палко завірив Водяник.

— Тоді слухай, — майже переконаний у своїй перемозі, Чорт вдоволено потер долоні, — зараз річкою на зіллі сплавляються двоє: хлопець і дівчина…

— Якщо зілля проти нечистих духів, то я безсилий, — перервав Водяник, але Чорт на нього невдоволено цикнув.

— Зілля купальське, але тобі не треба їх чіпати, лише прослідкуй, куди вони випливуть і сповісти мене. Вони зірвали папороть…

— Який жах!

— Та це ще не все. Дівчина — Відьма.

— Отакої! — від подиву Водяник навіть булькнув. Як таке могло статися? Вона зовсім законів не поважає?