XVI

Ліс почав рідшати, земля поступово вкривалася зеленим килимком з короткої соковитої трави, колючки й дикий плющ перестали чіплятися за одяг і обдирати шкіру, а в ніс било прохолодне повітря із запахом вологи. Олена й Остап втратили будь-який орієнтир, бігли невідомо-куди лише для того, щоб знову не опинитися в оточенні монстрів, посланих Чортом.

— Головне ніколи не озирайся! — на ходу гукнула Олена.

Остап поступово пригадував традиції й легенди купальської ночі. Йому досі не вірилося, що все навколо — не сновидіння, а його реальність, хоча за пазухою й палахкотів квіт папороті, зігріваючи тіло колючим теплом. Остапа вражала дивина того, що відбувається, він завжди з легкою іронією ставився до давніх обрядів і забобон, вважав, що у світі є лише одна магія — козаків-характерників, а зараз, як персонаж язичницького міфу, тримаючись за руки з Відьмою, тікав від інших відьом у цілковиту невідомість.

Поринувши в роздуми, Остап не помітив камінь, наступив на нього й випадково смикнув рукою. Саморобне колесо зіскочило з леза, підстрибнуло на землі й покотилося вниз по схилу. Олена кинула короткий погляд на Остапа, й вони послідували за колесом. Побачивши, що жертви позбавилися вогню, відьми активізувалися. Втікачам довелося прискоритися, у вухах шумів вітер, і вони не помічали нічого навколо, окрім палаючого кола, що стрімко неслося вниз, підскакуючи на нерівностях ґрунту й щоразу ризикуючи впасти й згаснути.

Раптом колесо застигло в русі. Остап з Оленою підійшли й здивовано зупинилися біля палаючої деревини. Назустріч їм прямувала залита блакитним світлом постать, що ніби виринула з річки, яка шуміла неподалік. Постать пересувалася дуже швидко, і зовсім скоро вона набула подоби гарної жінки в одязі прадавніх слов’ян, з довгим білим волоссям. Незнайомка втримувала колесо, трохи виставивши вперед руку.

— Як цікаво, я відчуваю папороть, — низьким глибоким голосом сказала вона.

По її обличчю й тілу пробігали відблиски, схожі на хвилі кришталево чистої річки під легким диханням вітру в сонячний день. Жінка тихо клацнула пальцями, й вогонь на колесі зашипів і згас, полишивши після себе сизий смердючий дим, а почорнілі гілки драматично впали набік і розвалилися на шматки.

— Хто ви? — запитав Остап, загрозливо виставивши перед собою кинджал.

— Як не соромно зброю на жінку направляти, — так само монотонно прозвучало з її вуст.

— Зачекай, — Олена опустила руку хлопця, — це ж Марена, — пошепки додала вона й схилила голову на знак поваги.

— Та сама старовинна богиня, опудало якої топлять сьогодні вночі?

— А твоя подружка кмітливіша за тебе, — велично сказала Марена. — Так, та сама богиня.

— Прошу пробачити моє зухвальство, — Остап поспіхом вклонився, вважаючи за краще більше ні з ким не сваритися в цьому лісі.

— А ці за вами? — жінка підвела підборіддя, вказуючи на відьомське кодло, що було вже зовсім близько.

— За нами, — кивнула Олена, здогадуючись, що мається на увазі.

Марена без зайвих слів почала водити руками, ніби підіймаючи щось дуже важке, і зовсім скоро перед відьмами виросла висока стіна з прозорої води.

— А тепер розберемося з вами, — звернулася вона до Остапа й Олени, — хто ви і що тут робите? Чергові невдалі мисливці за папороттю?

— Пані Марено, дуже шкода, але ми не маємо права зазнати невдачі, — сміливо одповів Остап, — від того, чи вдасться нам все ж заволодіти папороттю залежать життя трьох людей і наше кохання, — він взяв Олену за руку й стиснув її.

Олена вижала з себе подобу посмішки. Вона озиралася навбоки й зосереджено думала, як можна врятуватися від нового неочікуваного персонажа їх купальської пригоди.

— Не переймайся так, я не нечисть, і не зацікавлена в тому, щоб відібрати у вас квітку, — сказала Марена, помітивши тривогу дівчини, — але ж і ти не дівка, чи не так? — вона пильно подивилася на Олену. — Ти відьма, але не до кінця?

— Ви праві, — похнюпилася Олена, — це одна з причин, чому нам конче потрібна папороть. Я сподіваюся, що від страху перед нею Чорт поступиться й поверне мені душу.

— Що ж, я поважаю почуття, бачу, ваші серця чисті й сповнені кохання, вважайте вам зі мною пощастило, — Марена посміхнулася білосніжними зубами й прикрила очі, прийнявши вигляд святих заступників з ікон.

Вона різко змахнула руками, і висока водяна стіна вибухнула гігантською хвилею, що нещадно накрила відьом і стрімким потоком понесла їх геть.

— Дякуємо вам, пані Марено! — в один голос захоплено вигукнули Остап і Олена.

— Бажаю вам протриматися до ранку, а мене вже Купала мій зачекався, час прощатися, — жінка склала руки на животі й велично підняла голову, збираючись продовжити свій шлях назустріч коханому богу літа.

Та стійкий запах сірководню, що попередив появу його господаря, сповістив про те, що йти їй зарано.

— Хто це сміє нищити моїх відьом? — почувся грізний чоловічий голос з-за спини богині.

Чорт, одягнений у зелений мундир царських гвардійців, стояв позаду, войовничо схрестивши руки на грудях. Як і будь-який представник свого племені, він відчував слабкість до розкоші, красивого одягу, і навіть зараз, попри напружену боротьбу, встиг повернутися додому й перевдягнутися в чисте святкове вбрання. Олена до болю стисла пальці Остапа, на секунду подумавши, що все покінчено. Остап виступив вперед, закриваючи її собою. Марена повільно розвернулася.