XV

Чорт потер лоба й, віднявши руку, побачив чорний слід від розмазаної крові. Ухнувши, швидше від несподіванки, ніж від болю, він підійшов до дзеркала й уважно роздивився невелике садно, з якого витікала тоненька цівка чорної крові. Чорт засмучено похитав головою. Нечасто хтось мав наглість наставити йому синців. «Ну, вам ще буде від мене!» — злим голосом прохрипів він, зірвав з цвяха чорний плащ, накинув його на плечі, різким рухом віджбурнув кришку скрині, схопив пляшку з Петром, запхав її у внутрішній карман і вилетів з кімнати, швидкий, наче буран.

Вибравшись з болота, на диво, чистим і сухим, Чорт гучно й нерозбірливо видав три коротких «кар-р», на які одразу з усіх усюд, здіймаючи страшний ґвалт, злетілися чорні ворони. Покружлявши темною, як ніч, зграєю над болотом, вони розсілися на найближчих деревах, обліпивши кожну гілочку, наче дивовижні заморські фрукти. Ледве ворони зайняли місця, гамір припинився, і Чорт, огледівши свою пірнату армію, проказав тоном полководця: «Пташки мої, маю для вас надзвичайно важливе завдання. Сповістіть кожну відьму, що живе й промишляє по Дніпру, що я чекаю на неї в цьому лісі опівночі. Жалюгідний селянин спокусився на святая святих — квіт папороті! Летіть же, мої хоробрі воїни, не дозволимо людям заволодіти нашим скарбом, не дозволимо панувати над нечистою силою!» — з цими словами він здійняв руки вгору, і птаство, послухавши господаря, відповіло йому карканням, неструнким хором з сотень крикливих голосів, що заглушилися змахами могутніх крил, шелестом листя й тріском зламаних гілок.

— Що ж, веселощі починаються, — пробурмотів Чорт, і щільніше закутавшись у плащ, пошкандибав через корчі.

***

Олена й Остап мокрі, чисті, оновлені після купання й щасливі, наскільки це можливо в подібній ситуації, йшли в пошуках чарівної рослини. Олена знову використала свої чари зв’язку з лісом — закляттям вона проклала дорогу, що вела до папороті. Сонце швидко хилилося до обрію, і від того між деревами оселився сутінок. Молоді люди весело теревенили між собою, аж доки Олена не почала нервувати. Її відповіді стали короткими й односкладними, а очі напружено мружилися й бігали між стовбурами.

— Щось не так? — нарешті спитав Остап.

— Мені здається, ми тут уже ходили, — відповіла Олена, все ще озираючись навколо.

Остап не зміг підтвердити її думку, він ніколи раніше не був настільки глибоко в лісі.

— Але це неможливо. Це закляття та й взагалі дідусь ліс ніколи не підводили мене, — продовжила вона, уважно оглянувши старий пеньок обабіч стежки, який і викликав підозру. — Якщо тільки хтось не намагається нас обманути… — закралася думка в голову Олени. — Ходімо поки-що далі, — звернулася вона до Остапа.

Уже за кілька кроків Олена зупинилася й переможно вигукнула:

— Так і є! Хтось водить нас по колу.

— Лісовик? — невпевнено припустив Остап, бо той давно уславився в народі такими витівками.

— Навряд чи він буде це робити, — похитала головою Олена, — але є ще дехто, кому підвладні сили природи… — вона стиснула кулаки, стримуючи злість, і почала гадати, що робити. — Можна покликати Лісовика, все одно гірше не буде, — після тривалого мовчання сказала Олена швидше до себе, ніж до Остапа.

Вона стала навколішки, набрала пригорщу землі, піднесла її до обличчя й прошепотіла: «Лісовику, дідусю мій любий, онучка просить тебе про допомогу, з’явися, якщо можеш, не покинь у біді». Сказавши це, підвелася й розсіяла землю на стежку. Не минуло й хвилини, як на тому місці, де земля впала, з маленької сірої хмарки матеріалізувався старенький зі смолоскипом у руках.

— Ну й дива! — плеснув у долоні Остап.

— Що сталося, люба? —дідусь оббіг довкола Олени, щоб впевнитися, що з нею все гаразд.

— Діду, хтось зачарував мою стежку, ми хотіли знайти папороть, а замість цього ходимо колами, — пожалілася вона.

— Я цього не робив, — почухав потилицю Лісовик.

— Це Чорт, — відмахнулася Олена. — То що, зможеш допомогти?

— Ох, Чорт — це важко, — посмикав бороду Лісовик. — Тримай, вам це знадобиться, — він сунув у руки Остапу смолоскип і завмер.

На хвильку всі замовкли. Остап з Оленою в очікуванні дивилися на старенького, а той думав, що може вдіяти. Нарешті, він кивнув головою, що означало, що він знає, чим зарадити біді, і після цього почав бубоніти якесь закляття й крутитися з шаленою швидкістю на одному місці, нагадуючи дзиґу. Швидкість все нарощувалася, і незабаром дзиґа перетворилася на низенький ураган, що ось-ось був готовий зірватися з місця й піднестися високо в небо. Здійнявся страшний вітер, дерева довкола зігнуло навпіл, ґрунт хвилями підіймався вгору, Олену відкинуло на кілька кроків назад, і, вхопившись за рукав Остапа, вона сховалася за його широку спину. Остап прикрив очі рукою, намагаючись захистити їх від шквалу піску, та переніс центр тяжіння на ноги, ніби вростаючи в землю. Буря припинилася так само несподівано, як і почалася. Вітер вщух так швидко, як хвиля припливу, що відкотилася вниз і зникла вдалечині, дерева вирівнялися, й кожна піщинка зайняла своє колишнє місце. Лісовик важко дихав, а його чоло зібралося в глибокі виснажені зморшки.

— Я розкрив вам дорогу. Чортяка мені всі стежки попереплутував, заговорив мій ліс. Ох, я йому дам на горіхи! — помахав кулаком у порожнечу дід. — Виверніть на собі одяг, думаю, проти Чорта це теж спрацює, якщо він знову почне огризатися, — порадив Лісовик, — Ну, а тепер піду я, щасти, — посміхнувся він і розчинився серед мороку дерев.