XIII

Витративши немало часу, Остап з Оленою дісталися боліт. Ще здалеку вони відчули сморід гнилого очерету, змішаний з запахом Чорта, який дівчина одразу впізнала — це був аромат застояної води з нотками ряски й домішкою пекельного сірководню. Стежка, якою вони йшли, дедалі ставала все вужчою і бруднішою, доки раптом не обірвалася серед високих заростів очерету. Ліс за спиною зімкнувся, а земля під ногами стала суцільною багнюкою, що розповзалася в різні сторони з кожним кроком.

— Ось і прийшли, я майже впевнена, що Петро тут. Чорт не вирізняється яскравою фантазією, — прошепотіла Олена, боячись порушити гучними звуками слизьку, тягучу тишу.

Остап здивовано озирнувся, бо не очікував, що болото Чорта виглядатиме зовсім як звичайне.

— Залишайся тут, а я піду привітаюся зі старим другом і визволю твого брата, — наказала Олена.

— Сама? Я не відпущу тебе саму, — Остап впевнено взяв її за руку.

— Я не можу повести тебе з собою, бо ти людина. Якщо зайдеш, то можеш не вийти, — Олена повільно звільнила руку й підбадьорливо посміхнулася, — просто почекай мене тут, я скоро повернуся, обіцяю, — вона легко торкнулася долонею щоки Остапа, і він на мить замружився, ловлячи кожною клітинкою тепло її руки й ледве вловимий запах квіток. Вона пахла фіалкою і духмяним вечірнім сіном.

— Гаразд, — знехотя погодився Остап.

— От і чудово, — Олена опустила руку й повільно пішла прямо в бридку чорну жижу, що товстим шаром стояла над безоднею, заповненою мулом, і ароматний шлейф тепла пішов разом із нею, на хвильку змусивши Остапа відчути себе безпомічним і покинутим.

Важко зітхнувши, він трохи піднявся залишками стежки до дерев, що оточували болото, і сів на випираючий корінь старого понівеченого дубу, спостерігаючи за тим, як дівчина занурюється в Чортове гніздо. Вода навколо неї бурлила великими смердючими пузирями, біла сорочка вкрилася брудними патьоками. В якийсь момент Олена перестала йти і просто зупинилася, розкинувши руки в сторони. Остап побачив, як трясовина засмоктує її в своє жерло, і зовсім скоро Олена зникла з поверхні. Гидка жижа над нею зімкнулася, чвакнувши на прощання й випустивши кілька пузирів повітря. Остап не міг всидіти на місці, він встав з кореня й почав вимірювати кроками невеличкий клаптик лісу, з якого відкривався огляд на болото.

Олена затамувала подих і не змогла приховати гримасу відрази на обличчі. Вона вже колись навідувалася до Чорта й не відчула задоволення від проходження випробування брудом. Тепер, коли тепла, нагріта багнюка цілком охопила її, дівчина віднайшла ногами сходи й почала повільно навмання спускатися ними, не відкриваючи очей. Пересуватися крізь болотяний мул було надзвичайно важко, не вистачало повітря, та Олена минула останню десяту сходинку й відчула під ногами крижаний потік чистої води. Вона, не роздумуючи, шубовснула у воду й розплющила очі. Кришталева підземна річка віднесла її довгим, вимощеним камінням коридором, схожим на трубу, до величезної кованої двері.

«Навіщо Чорту стільки проблем, просто щоб потрапити додому?» — подумала Олена, з силою сіпнувши кільце, що висіло на дверях, та двері не піддалися. Тоді вона вперлася ногами в стіну й, випускаючи бульбашки повітря, спробувала знову. На цей раз двері відчинилися й одразу зачинилися, тільки-но потік викинув її в невелику залу, що відігравала роль передпокою.

Олена підвелася на ноги й відкашлялася. Затримане дихання не допомогло вберегтися від болота. Ніс, вуха і навіть рот були повні мулу. Вона обтрусила сорочку, яка дивним чином стала сухою, і підійшла до інших дверей, що вели власне в домівку, штовхнула їх і тихцем прокралася всередину.

Дім Чорта був схожий на звичайну українську хату, хіба що нашпиговану дорогими дрібничками й предметами розкоші, подекуди абсолютно некорисними. Відтак одразу біля входу стояла золота статуя якоїсь давньоримської богині, чи то Діани, чи то Венери, підлогу вкривав білий з аляпуватими червоними квітами перський килим, вздовж стін стояли ще незнайомі українському селу шафи, заповнені різним посудом, вазами, фігурками, багатим одягом, грошима й книжками з Середньовіччя, прикутими тоненькими ланцюжками до полиць. З кімнати виходив ще один дверний отвір, завішений тонкою ажурною фіранкою. Олена навшпиньках підійшла до нього й перш ніж зайти, відхилила фіранку й зазирнула всередину, шукаючи господаря дому.

Чорта ніде не було видно, як і Петра. Та все ж Олена вирішила добре роздивитися, користуючись нагодою. Вона увійшла в кімнату, яка слугувала спальнею і почала обшарювати поглядом стіни й підлогу. Не може бути, щоб Чорт заховав Петра десь в іншому місці, та все ж він не такий простий, як здається. Але все, що знаходилося всередині — це масивне ліжко з коричневим балдахіном, яке займало половину простору й зовсім не в’язалося зі стилем іншої меблі, витончений туалетний столик, заповнений вишуканими дрібничками, що, здається, раніше належав якійсь французькій придворній дамі, дивні незнайомі фрукти на столику, величезна скриня в кутку, крісло з блакитною оббивкою і величезна кількість картин всіх розмірів і кистей різних художників на стінах. Олена задивилася на зображення якоїсь жінки з глечиком, у прозорому одязі, що займала місце покуття, і не помітила, як увійшов господар.

— Ого, не очікував тебе тут побачити, — присвиснув Чорт, зупинившись на порозі й склавши руки на грудях.

Незважаючи на любов до розкішних речей, він був одягнений просто: у довгу полотняну свитку й замазані брудом полотняні штани, виглядав втомлено, наче подолав далекий шлях. Певно, кудись виходив, ось чому Олена не побачила його в домі раніше. Вона обернулася і якусь мить мовчки дивилася на господаря, шукаючи, що сказати.