XII

Олена вийшла на свіже повітря й озирнулася навкруги. Вона приблизно уявляла, куди Чорт може забрати свою здобич. Болота з давніх-давен були улюбленими бісівськими місцями, тож варто пошукати Петра там. Вона знала цей ліс, яким безкрайнім він би не був, і знала, де знаходяться болота. Тепер залишилося тільки знайти Остапа, щоб разом з ним розпочати пошуки.

— Це буде нескладно, — пошепки заспокоїла Олена сама себе, — приведи мене до нього, батечку ліс, — проказала вона й додала коротеньке закляття, завдяки якому все лісове царство підкорялося їй.

Природа навколо зашуміла, заворушилися дерева, що до цього ледве колихали верхівками під непомітним літнім вітром, зарухалися кущі й чагарники, тварини завмерли й нагострили вушка, якась хвиля пробігла острівцями зеленої трави, мурахи й жуки задзижчали, і птахи здійняли галас — здавалося, що ліс заговорив до своєї господині. Та за хвилину гамір заспокоївся, і перед Оленою відкрилася вузенька стежка прямо крізь темні зарості. Вона швидко пішла цією стежкою. Минуло кілька годин, перш ніж своїм гострим слухом вона почула знайомий голос. Остап насвистував купальську пісню, щоб якось стримати свої переживання й зайняти думки. Олена  кинулася бігти стежиною, що швидко прокладалася перед її очами, аж доки попереду побачила чоловічу постать, яка вперто пробиралася крізь хащі. Олена різко зупинилася, не знаючи, як підійти. Серце її калатало і, здається, не тільки від бігу.

— Остапе! — сама не очікуючи такої гучності, покликала вона.

Остап завмер на місці, але не обернувся, певно, подумав, що здалося, або нечиста сила розважається. Тоді Олена крикнула ще раз:

— Остапе, почекай!

Він здивовано озирнувся, і вона рішуче підійшла.

— Що робиш? — напружено спитала вона й одразу пошкодувала про те, як по-дурнуватому прозвучало це питання.

— Папороть шукаю, — так само ніяково відповів Остап.

— Ще зарано. Нумо краще Петра пошукаємо, — запропонувала Олена.

— Хіба він не в печері Лісовика?

Олена розказала про те, як хотіла відпустити полоненого, і як з’явився Чорт і забрав його з собою. Остап сів навпочіпки й обхопив голову руками.

— Що ж воно коїться! — вирвалося в нього з важким видихом.

— Пробач мені, Остапе, — Олена винувато поклала руку йому на плече, — йдемо пошукаємо його в болотах, якщо пощастить, ніяка папороть не знадобиться, — вона говорила тихо й впевнено, але в голосі відчувалися нотки приреченості.

— Ти хочеш просто так відпустити його? А як же помста, а як же пекло, в яке потрапиш, якщо не віддаси його? — Остап підвів голову, не очікуючи такого повороту подій.

— Я скоїла помилку, коли викрала його, все сталося не так, як я думала, — уникаючи подробиць, відповіла Олена, — зараз головне витягти Петра, а з Чортом я сама якось розберуся.

— Тоді не гаймо час, йдемо на болота! — засяяв Остап і радісно підстрибнув на ноги.

Він хотів було побігти, та не знав куди, тому просто нетерпляче тупав на місці, очікуючи доки Олена зорієнтується. Вона знову прошепотіла щось і спокійно пішла прямо в колючі хащі глоду, які дивним чином розступилися, ледве вона торкнулася їх пальцем. Остап, не перестаючи дивуватися, послідував за нею.

— Мені дуже шкода, що Петро так вчинив, — пригнічений довгим мовчанням, почав розмову він.

— Ні, не вибачайся, він не винен, — відмахнулася Олена. — Чекай, а звідки ти знаєш? — раптом здивувалася його обізнаності вона. — Лісовик бовкнув… — сама ж одразу відповіла.

Остап тактовно промовчав. Так вони і йшли в тиші доволі довгий час. Нарешті Остап продрав горло й порушив незручне мовчання.

— То якщо ви з Петром все вирішили… — слова давалися йому важко. — Після того, як ми врятуємо його…

— Якщо врятуємо, — виправила його Олена й обернула голову, зацікавлена таким початком.

— Ви знову будете разом?

— Чого б це? — пирснула вона, явно не очікуючи такого питання.

— Ну, якщо ви все вирішили, і він виявився невинуватим, та й зрештою ти зараз йдеш його рятувати… — тихим голосом намагався пов’язати події Остап.

— То й що? Він одружений, Килина його, певно, обшукалася…

— Ні, — похитав головою Остап, згадуючи, як спокійно вона пішла до хати спати, відправивши його з поляком до знахарки.

— Байдуже, — відмахнулася Олена, — з Петром тепер покінчено, як тільки він опиниться на волі, я зможу відпустити й забути про нього, — вона з легкістю видихнула, на хвильку уявивши, як знову повернеться до спокійного життя, яким воно було до зустрічі зі старшим сином курінного Грабаря.

— Це чудово! — засяяв Остап.

— Я теж так гадаю, — посміхнулася Олена.

Посміхнувся й старий ліс, як дідуган, що скучив за молодістю й тепер із цікавістю спостерігав за чужими драмами. Зашепотів сам до себе, випнув корінь столітнього дуба прямо на стежку. Олена зачепилася босою ногою за те коріння й невдоволено скрикнула. Остап простяг руку, спіймав її за зап’ясток і притягнув до себе. Олена опинилася в його обіймах. Злісним поглядом зиркнула вона поміж дерев на завмерлий ліс, та обійми Остапа були такими теплими й затишними, що обурення одразу кудись поділося.