XI

Тим часом Петро прийшов до тями. Він не міг збагнути, де знаходиться, а в голові стояв туман, як з похмілля. Першою думкою були прокльони за вчорашню горілку й обіцянки самому собі більше ніколи не пити. Згодом спогади почали прояснятися, й у пам’яті виник образ Олени, від чого по спині побігли мурашки. Петро озирнувся й спробував зрозуміти, куди потрапив, та не міг згадати такого дивного сирого приміщення, схожого на печеру. Він почав вставати, але нічого не вийшло, мотузка надійно стягувала ноги.

Від кряхтіння прокинувся Лісовик, що лежав на нерозтопленій печі. Він невдоволено підвів кошлату голову, окинув поглядом бранця, повільно спустив з печі на лавицю спочатку одну ногу, потім іншу, зістрибнув на підлогу, по-старечі зітхнувши, і підійшов до Петра. Петро перелякано замружився й потрусив головою, побачивши перед собою дивного низенького дідугана, зарослого довгим сизим волоссям. Та коли він розплющив очі, мара не зникла, натомість пхикнула й підсунулася ще ближче. Петро скрикнув і відсахнувся, наскільки це було можливо.

— Ну, чого кричиш? — скрипучим голосом запитав Лісовик.

— Ой, матінко, воно ще й розмовляє! — Петро хотів перехреститися, та відкрив для себе те, що руки в нього теж не рухаються. — Я ще сплю! Це просто сновидіння! Зараз я прокинуся в рідній хаті, — забурмотів він, мотаючи головою, як віл.

— Не прокинешся, — спокійно відповів Лісовик. — І не треба борсатися, всю солому розкидаєш, — тоном непривітного господаря додав він.

Петро, здивований реалістичністю такого сна, знову відкрив очі, поглянув на своє тіло й побачив мотузку. Тепер він взагалі перестав щось розуміти, проте все ще впевнений у тому, що спить, вирішив просто полежати й дочекатися моменту пробудження.

— Тобі, може, дати чогось? — трохи змилостивився Лісовик.

— Води, — прогугнявив Петро; після алкоголю, підсиленого відьомськими чарами, його мучила страшна спрага.

Лісовик слухняно пішов у інший кут печери, зачерпнув із діжки великим дерев’яним черпаком застоялої води з присмаком водоростей і підніс її бранцю. Петро зробив ковток і скривився, та обирати не доводилося, тож він випив весь черпак і сплюнув на підлогу.

— Ну, то де я? — втомленим тоном запитав чоловік, наче з ним таке щоранку трапляється?

— Ласкаво прошу до печери Лісовика, — дідуган присів у жартівливому поклоні.

— Що?

— Що зі слів «печера Лісовика» було тобі незрозуміле?

— Я точно сплю? — в голові у Петра почало прояснюватися, і він знову озирнувся навкруги.

— От дивний який! І що Олена в тобі знайшла? Кажу тобі чистою українською мовою: це не сон, — останні слова Лісовик повторив чітко й з паузами, та Петро відреагував зовсім на інше.

— Олена? — здивовано перепитав він.

— Добряче ж вона тобі пам’ять відшибла, — почухав потилицю дідусь.

— Вона таки була… Агов, діду, — полонений почав крутитися з боку в бік і намагатися зняти мотузку, — то Олена жива? — його очі засвітилися невимовною радістю й надією.

Лісовик здивовано відступив і опустив очі, не знаючи, що сказати. Він не очікував такої щирості від людини, яку вважав підступним зрадником, бездушним донжуаном, що розбиває дівочі серця.

— Яка там жива… — пробурмотів Лісовик, копирсаючи ногою землю.

— А як же? Я точно її вчора бачив! — на обличчі Петра заграла посмішка, а в зовнішніх куточках очей з’явилися тоненькі «промінчики».

— Ой, хлопче, вона не жива і не мертва, Відьма вона… — тихо промовив Лісовик.

Петро перестав пручатися й закляк на одному місці. Губи, що до цього розтягувалися в радісній посмішці, повільно опускалися в гримасу усвідомлення, а радісно звужені блакитно-зелені очі розширялися до розмірів карбованця.

— А нащо ж тоді я їй? — розгублено запитав Петро. — Діду, що я тут роблю? Чому вона мене сюди привела? — у його душі почав оселятися страх.

— Не знаю, чи повинен я тобі це говорити… — Лісовик знову почухав потилицю, переминаючись з ноги на ногу.

— Та кажіть вже! — з тривогою вигукнув Петро.

— Олена на тебе зло тримає за те, що ти її зрадив. Хотіла спочатку помститися, а потім наче вже й не так ображатися почала, і все було б добре, може, й забула б про тебе взагалі, та тут Чорт втрутився. Сказав, що Відьма з неї погана, що вона капостей мало робить, і якщо до Купали не виправиться, не утне щось страшне, то він її до пекла забере. От вона й подумала, що це як раз привід з тобою поквитатися. Тож, хлопче, чекає на тебе не найкраща доля. В ніч на Купалу, тобто сьогодні, вона забере тебе на Лису гору й урочисто передасть Чорту в руки.

— Якого біса! — Петро почав борсатися ще дужче й намагатися визволитися, та нічого не виходило.

— Мотузка зачарована, не марнуй силу, — зітхнув Лісовик і поплентався до печі.

— Ні, Лиса гора — це вже якось без мене, — стиснув зуби Петро й продовжив вовтузитися, та зовсім скоро енергія вичерпалася, тож він, важко дихаючи, відкинувся на солому, набрав повні груди повітря й закричав:

— Допоможіть!

— Ну чого волаєш, все одно ніхто не почує, — пхикнув з печі Лісовик, та Петро не звернув уваги на його слова й знову закричав.