X

Остап повернувся з риболовлі пізно ввечері з мізерним уловом у чотири карасики. Старенька мати залишила рибу борсатися в казанку з водою до ранку та покачала головою, здивована такою здобиччю, бо за короткий час перебування в селі хлопець уславився як хороший рибалка й мисливець. Навіть не повечерявши, Остап ліг на лавку й прикинувся сплячим. Та його серце вистрибувало з грудей, не даючи заснути ні на хвильку. Так хлопець і пролежав, перекочуючись з боку на бік, доки не роздався стук у двері. Остап підскочив, наче вжалений, і побіг босоніж відчиняти. Яке було його здивування побачити перед собою Килину й незнайомого світловолосого пана. Килина, зазирнувши в хату через плече Остапа й переконавшись, що всі сплять, схопила його за руку та витягла на вулицю.

— Остапе, біда прийшла, — почала торохкотіти вона, — брата твого, Петра, Відьма викрала.

— Що? Яка Відьма? — здивовано закліпав очима Остап. — Ви де таких казок набралися?

— Та яких там казок! — Килина починала панікувати. — Ти чув про нашу спасівську Відьму?

Остап ствердно кивнув, але одразу додав:

— Щось таке бабці казали. Вони майстрині на вигадки.

— Та не вигадки, Остапе, прокинься. Ось, пан Єжи бачив, як Відьма Петра за собою до лісу тягла.

Поляк часто закивав головою і став схожим на папугу.

— А вдома його точно немає? — Остап все ще не вірив у почуте.

— Звісно немає.

— І в шинку?

— Я там була.

— Ну, тоді йдемо шукати до лісу, — впевнено промовив він, звернувшись до Єжи.

Пан дослідник весь зіщулився, уявивши зустріч із Відьмою.

— Хіба це допоможе? — безнадійно спитала Килина. — Ліс величезний, а Відьма в ньому — повна володарка, як захоче, не те, що Петра заховає, а й вас згубить.

— Пані Килина права, — боязко піддакнув Єжи.

— То що ви пропонуєте робити?

— Треба подумати, — Килина зосереджено потерла скроні й нарешті видала, — у нас в сусідньому селі знахарка є, може, вона знає, як з нечистою силою впоратися.

— Тоді рушаймо! — сміливо заявив Остап, зайшов до хати на дві хвилини, одягнувся, заховав за поясом кинджал, що до цього висів на стіні в оточенні дідової шаблі та іншої зброї, яка лишилася ще з часів Запоріжжя й, сповнений впевненості, вискочив на вулицю.

Трійця безмовно пішла сплячою сільською вулицею: попереду хоробрий, наче отаман, Остап, а позаду пленталися Килина і Єжи, кожен зайнятий своїми думками. Коли вони проходили повз хати Петра й Килини, Килина майстерно звернула з дороги.

— Ну, далі я, мабуть, не піду, ти й без мене впораєшся, я тільки заважатиму, — прогугнявила вона.

Остап лише стиснув зуби й продовжив шлях, та коли Єжи теж намірився втекти, він схопив його за рукав.

— А ти це куди зібрався? Йдемо, розкажеш, як все було, може, якось допоможеш.

Єжи важко зітхнув, але підкорився й підтюпцем пішов слідом. Дорога до сусіднього села була неблизькою, коли мандрівники дісталися хати славнозвісної знахарки, небо на сході вже рожевіло, наче ніжні трояндові пелюстки, що збираються розкритися і явити світу дивовижну жовтогарячу серцевину. На фоні липневого обрію висілася маленька чорна хатинка. Остап постояв коло неї якусь хвильку, а потім впевнено постукав у похилені дверцята. Та відповіді не було. Тоді він постукав ще раз. З-за дверей почулися копирсання й старий надтріснутий голос, що здавлено бурмотів якісь прокльони. Дверна стулка відлетіла так різко, що ледве не вдарила хлопця.

— Чого треба? — мружачи очі, спитала бабця, така ж недоладна й похилена, як і все її житло.

— У мене біда, бабусю, — весь напружачись і витягнувшись, наче струна, сказав Остап.

— У всіх біда, та чи це привід приходити так рано? — знахарка покосилася на Єжи, який боягузливо тулився позаду, а потім окинула питливим поглядом суворе рішуче обличчя Остапа. — Добре, заходьте, — нарешті вона посторонилася, пускаючи гостей в дім.

Потрапивши в напівтемряву хати, Остап заплутався в пучках трав, що зміями струїлися зі стелі. Відкинувши рукою жмут чабрецю, він оминув купку сушених нутрощів якихось тварин, що просто лежали на підлозі, й сів за стіл, завалений всіляким приладдям: ступками різного розміру, посудинами дивної форми, призначення яких було йому невідоме, тут же були розкидані різні частини трав і квітів, купками або поодинці, якась мазь з дивним запахом у щербатій порцеляновій тарілці ледве не впала, коли стіл ворухнувся; серед всього цього безладу можна було знайти колоду побитих життям карт і чорну шовкову стрічку, яка лежала небезпечно близько від каганця, що служив єдиним джерелом світла й відкидав довгі, по-готичному гострі тіні на полиці, заповнені різнокольоровими пляшками, всередині яких вгадувалися фігурки тварин і сумно схилені голівки квітів.

Бабця запалила залишок свічки й сіла навпроти Остапа. Єжи залишився тупцювати біля дверей, намагаючись запам’ятати вигляд кімнати до найдрібніших деталей, щоб потім внести його до своєї книги.

— То що трапилося? — нелагідний до цього погляд знахарки змилостивився, зіщулені зелені очі розкрилися, граючи від вогню, наче два смарагди.

— Мого брата викрала Відьма, — коротко відповів Остап.