IX

Прокинувся Петро набагато раніше, ніж йому хотілося б. Від смачного штурхана в бік. Він чмокнув язиком і ледве розліпив важкі повіки — в очі вдарило яскраве літнє сонце, що наближалося до свого зеніту. Коли очі трохи звикли до світла й почали розрізняти предмети, вони сфокусувалися на Килині, яка з перекошеним злістю обличчям схилялася до нього.

— І тобі доброго ранку, жінко, — промимрив Петро.

— Який це тобі ранок, день уже! — гаркнула Килина. — А тобі все одно, який час, яка пора року, тільки-но жида в шинку й бачиш! На кілька днів тобі довірилась, гадала поведеш себе як людина, нарешті, а ти отаку свиню підклав! От бісова душа! — в її руках з’явилася смердюча засмальцьована ганчірка, якої раніше Петро не помітив, і Килина з усією люттю почала лупцювати його тією ганчіркою. — Скільки ж то може продовжуватися! Хоч би вже не обіцяв, не давав надії. Побув два дні чоловіком і давай за старе, собаки навіть себе так не поводять. Ти його тут і годуєш, і до роботи не змушуєш, і витребеньки його терпиш, думаєш, що нічого, ще зрозуміє, ще виправиться, а він отаке коїть. І головне ні краплі сорому в очах! — вона кричала й продовжувала шмагати його ганчіркою, а Петро злякано кліпав очима й намагався зрозуміти, що саме в його поведінці викликало такий спалах ненависті дружини, він ніби й раніше любив змочити горло, але так вона реагувала вперше. — Не можу більше дивитися на тебе, хай би тебе чорти на Купала з’їли! — вигукнула Килина й, залившись сльозами, вибігла з хати.

Вона втратила не просто надію, а й нещодавно загадане, розплановане до дрібниць сімейне щастя, яке вже встигла побудувати в думках. Мрії — супутник, з яким найважче прощатися.

Петро зі стогоном приклав прохолодні долоні до чола, намагаючись захистити очі від яскравого світла. Над головою почала літати настирлива муха, вона дзижчала й сідала на обличчя, на даючи розслабитися ні на хвильку. Відганяючи муху наступного разу, Петро чомусь подумав про Килину й порівняв комаху з дружиною. Раніше вона просто існувала поряд, і Петро не надто звертав на неї увагу, але сьогодні Килина чомусь стала несподівано настирливою. З вікна долинули слова пісні:

«Ой, на Івана,

Ой, на Купала…».

Петро, не в змозі більше заснути, різко сів на ліжку, зі стогоном опустив ноги на холодну глиняну підлогу, пригладив кучеряве волосся, з важкістю підвівся й, похитуючись, пішов до дверей. Вулиця зустріла його літнім гамором. Молоді дівчата з усміхненими обличчями натхненно обтикували кожну щілочку в хаті лопухом, совали його під стріху — вірили, що таким чином захистять домівку від злих духів у купальську ніч. Вони перегукувалися одна з одною й співали. Парубки проходжувалися вулицею, заклавши руки за спину, і сипали жартами. Молодь була сповнена очікувань одного з найулюбленіших свят року, часу, коли можна вільно виказувати своє кохання, не тихцем від дорослих, зустрівшись у вечірньому садку, а заявляти про нього на весь світ, кричати, стрибаючи через вогнище, й шепотіти в нічному таїнстві обряду опускання вінка.

Усе навколо кипіло роботою, але це не була важка виснажлива праця селян. Навпаки, у повітрі висіло щось таке, що змушувало їх радіти тому, що вони роблять; щось невловиме, що давало натхнення й змушувало хапати приладдя й мерщій братися до справ; якесь приємне очікування свята, наче лихоманка, ширилося серед людей, заражало надзвичайною працьовитістю й не дозволяло всидіти на місці.

Це дивне почуття, що буває лише перед великими святами, захопило й Петра. Мимоволі на його обличчі з’явилася посмішка, а тіло рвалося вперед, щоб приєднатися до загального легкого навіженства.

— Агов, Петре! — над тином просунулася весела голова сусіда. — Не допоможеш кляту яблуню зрубати? — незважаючи на лайку, він не переставав посміхатися.

Петро поглянув на інший бік вулиці, де парубки починали готувати хмиз для Марени, озирнувся на свою хату й відсахнувся. Значно більша за сусідські, вона нависала над ним, як готичний палац, лякала мутними скляними шибками, навіть у спекотний день дихала холодом і здавалася неживим чудовиськом. Петро швидко закивав головою:

— А чом би й не помогти? — він майже вилетів з двору, ледве не перестрибнувши тин.

— Не дерево, а кара господня. Все подвір’я зайняла, скоро хату знесе, а жодного плоду з неї так і не бачили, — хоча сусід і продовжував лаятися, він робив це якось по-доброму, наче вибачаючись не тільки перед Петром, а й перед яблунею.

Сусід виніс з хати сокиру й поліз на дерево.

— Тягни гілку! — наказав він Петру.

Петро слухняно виконав.

— Оце вже жінка зрадіє, вона давно на цю яблуню вовком дивилася, — продовжив розмовляти сусід, чергуючи слова зі стуком сокири.

— Хоч хтось радіти вміє, — пробубнив Петро, налягаючи всім тілом на гілку.

— Щоб жінка була ласкавою, треба інколи робити її радісною, жінки, вони хорошу справу будуть місяць пам’ятати, — сусід хитро підморгнув, бо як раз цієї миті у двір ввійшла його дружина, доброзичлива, товариська жінка з продовгуватим обличчям і грубуватими рисами.

— Про що це ви тут шепочитесь? — спитала вона з посмішкою.

— Хвалюся, яка ти в мене хороша, — з такою ж посмішкою відповів сусід.

— Щось не віриться, — дружина примружила очі, та було видно, що вона цілком задоволена відповіддю, — піду обід зготую, робітники ви мої, — вона неспішно попрямувала до хати.