VIII

Після приємних сновидінь Олена відчувала себе ще більш спустошеною. Почуття провини й страшна туга здавлювали її серце залізними обручами. Хороша дочка, нічого не скажеш, навіть не попрощалася з батьком, не провела його в останній путь, не тримала за руку, коли він уходив. Певно, полишив цей світ одиноким і всіма покинутим, ніхто не закрив йому очі й не заридав над сумним бездиханним тілом. Олена ж бо в батька була єдиною дитиною, його коханою випещеною трояндою, він замінив їй матір, а маленька замріяна чорноока дівчинка стала всім світом для хороброго козака.

Олена розплакалася. Іноді солодкі мрії бувають гірші за жахіття, коли розплющивши очі розумієш, що такого ніколи не буде, що все лишилося в далекому минулому, а попереду — лише гнітючі думки й помста.

Два дні вона не вставала з застеленої одним рядном лавки, що виконувала роль ліжка. Вона іноді провалювалася в тривожні короткі сновидіння й неохоче виринала з них. Час, відведений до Купали, невблаганно спливав, а Олена навіть не намагалася нічого вирішити. Лише думки про Петра не виходили їй з голови. Тепер помста заграла для Відьми новими фарбами. Як сміє той, через кого вона перетворилася на монстра, через кого помер батько, насолоджуватися життям!

Вона впевнено підвелася на ноги, скинула чоботи, втратила рівновагу й сперлася на стінку. У скронях застукала кров. Олена торкнулася голови, її рука повільно сповзла до шиї, намацала намисто й з силою сіпнула нитку. Червоні коралі, підстрибуючи, розкотилися по підлозі з глухим гуркотом, та вона не звернула на те уваги, похитуючись, зробила кілька кроків до виходу, штовхнула хисткі двері й, наче мара, спливла з обшарпаного ґанку на землю.

Завжди вогкий лісовий ґрунт разом з сухими гілками неприємно впився в босі ноги, сонце вже котилося за обрій і тепер де-інде проглядалося серед дерев величезним вогняним шаром. Олена пішла за сонцем прямо крізь високі кущі й чагарники, що оточували її домівку, а вони слухняно розсували перед нею свої віти. Серце в дівочих грудях калатало, і важкий клубок підкочувався до горла, здавалося, що хтось натягнув її нутрощі і тепер грав на них, наче на бандурі, а вони здригалися у відповідь напруженим трепетом, та хоч як не намагалася дівчина вгамувати це хвилювання, вона лише більше починала тріпотіти. Олена не могла відповісти чому такі почуття викликало її рішення, але була точно впевнена, що робить усе правильно.

***

Пан Єжи вийшов з шинку, погойдуючись чи то від випитого хмелю, чи то від палкості почуттів до незабутньої українки. Прохолодне нічне повітря приємно обвіяло його розпалене обличчя. Хитнувшись, він зробив кілька кроків і зійшов з ґанку, підніс обличчя до темного нічного неба, прикрашеного дрібними крихтами далеких зірок, вдихнув повні груди терпкого повітря з домішкою полину й фіалок, поточився й трохи не впав — це змусило його звернутися до більш приземлених, прозаїчних речей. Він окинув оком двір і зібрався було йти додому, аж раптом серед дерев по той бік вулиці проступила біла постать. Вона наче сяяла зсередини серед темної ночі. Єжи спочатку подумав, що то йому примарилося, не звернув особливої уваги, покліпав очима та й повернувся в іншу сторону. Але якесь гнітюче відчуття тривоги просякнуло його думки, нез’ясована хвиля страху піднялася всередині. Він знову поглянув у ту сторону, де з’явилася постать, і закляк. Вона вже стояла набагато ближче, з легкістю можна було розібрати риси її обличчя: суворо зведені брови, гордовито піджаті губи; дві чорні коси зміями струїлися по плечах, різко відрізняючись на білосніжній сорочці.

— Цур тебе! — перехрестився Єжи.

Її він впізнав би з тисячі, те дівчисько, що налякало його біля церкви. Що це? Вона щось говорить?

 Шепоче одними вустами, її слова губляться серед співу цвіркунів, манить пальцем, тонким і прозорим. Підкорюючись незнаній силі, Єжи слухняно крок за кроком пішов до незнайомки.

— Що ти хочеш від мене? — наче зачарований, спитав він, задивляючись у чорні бездонні очі.

— Тобі подобається Килина? — раптом, на диво, спокійним і зовсім людським голосом спитала дівчина.

— Щ-що?

— Хочеш бути з нею?

Єжи лише здивовано кліпав очима.

— Не змушуй мене чекати, у мене не так багато часу, — її голос став набагато суворішим.

— Так, — невпевнено пробельмотів він.

— Чудово. Здається, Петро на заваді вашого щастя?

— Мабуть.

— Я можу тобі з цим допомогти.

— Справді? Як? — його голос пожвавішав.

— Ну, то вже не твоя справа, у мене з ним свої рахунки, — дівчина почала уважно роздивлятися нігті, наче мова йшла про те, який гарбуз зірвати з грядки, — від тебе вимагається лише приєднатися до мене й зробити маленьку справу, коли я про це попрошу, інше залиш мені.

— Ти відьма, так? — істерично вигукнув поляк.

— Так, — спокійно знизала плечима Олена, наче це зовсім не мало його здивувати.

— Так і знав. Ох, недобре це, зв’язуватися з чорною силою, — він почав знервовано терти скроні.

— Я вже казала, що в мене мало часу? Ти починаєш мене дратувати, якщо зараз ти не обереш бік, — раптом її очі зблиснули яскравіше, ніж місяць, що зрідка визирав з-за хмар, а губи розтяглися в хижому оскалі, — мені доведеться стерти тобі пам’ять. Зовсім. Але раніше я цього не робила, тому за наслідки не відповідаю, — зовсім буденним тоном договорила Олена, — то що?