VII

У хаті тхнуло сирістю й гниттям, чорний кіт, традиційний атрибут відьом, сходив з розуму, бігав по хаті колами й нявчав сухим надтріснутим голосом. На лавці, заклавши руки за голову, розлігся Чорт. Здавалося, він спав, але тільки-но скрипнули двері, розплющив свої чорні, з густими червоними жилками очі.

— Довго ж я на тебе чекав, сподіваюся, робила щось корисне? — не підводячись з лавки спитав він.

Олена хотіла одразу вийти з хати й зробити вигляд, що це протяг відчинив двері, а її тут зроду-віку не було, але запізно, Чорта так просто не обдурити.

— Ну, я намагалася. Думала, як все зробити… Можна так сказати… — Олена зітхнула й, опустивши очі, підтюпцем підійшла до Чорта.

— Подобаєшся ти мені, не хочу я тебе в пекло віддавати, але розумієш, наді мною теж дехто є. Надійшов такий наказ: зробити чистку, звільнити місце для нових кадрів, позбавитися неперспективних… — Чорт підвівся, взяв Олену за плечі, нахилився, як до дитини, й заглянув у очі. — А ти, кицю моя, під неперспективних дуже навіть підходиш, ми випускаємо Відьом для того, щоб вони несли у світ зло, гріхи, розпусту, а не тинялися без діла по селу, — він погладив її по голові й витяг з волосся травинку.

— Я розумію, я все зроблю, мені потрібен ще час, — розгублено прошепотіла Олена.

— Добре, але пам’ятай, тільки до Купали. Якщо на Лисій горі тобі не буде чим похвалитися… — він красномовно завершив фразу, клацнувши язиком, — Ну, бувай здорова, — Чорт вийшов з хати, грюкнувши дверима.

— От Чортяка, дістав уже! — тупнула ногою Олена. — Скільки можна одне й те саме повторювати, хіба він думає, я українську не розумію?!

Чорний котяра сердито нявкнув і обережно підніс до господарки мишу, намагаючись заспокоїти її своїм маленьким дохлим подарунком. Раптом у двері постукали.

— Чого йому ще треба?! — Олена роздратовано підлетіла до дверей і різко відчинила їх з невимовною злістю на обличчі. Замість Чорта на порозі стояв хлопець. Кілька хвилин вона здивовано кліпала очима. Олена точно бачила його десь раніше, але де?

— Пробачай, шановна панно, але я заблукав, уже третій день ходжу лісом, не можу вийти, чи не наллєш мені хоча б води?

Олена зосереджено потерла лоб. Згадала. Це ж той парубок, що допоміг їй звільнитися з пастки. А вона стоїть тут з розкуйовдженим волоссям, у сорочці, в хаті неприбрано, павутиння висить замість фіранок, шар столітньої пилюки вмостився на нехитрій меблі, та ще й миша, турботливо полишена котом, валяється в центрі підлоги. Олена одразу почервоніла, хоча думала, що вже й забула як це. Хлопець тим часом продовжував допитливо дивитися на неї, доки вона не збагнула.

— Води, зараз, — метнулася до кімнати і, як блискавка, прибігла з кухлем.

— Велике тобі спасибі. Може, ще й до хати пустиш, даси трохи спочити? Вже ніг не відчуваю, відучора в роті крім пасльону нічого не було.

— Добре, заходь, — Олена зовсім уже відвикла розмовляти з людьми, Чорт не рахується, бо все що вона йому казала — це виправдання. Від того її голос звучав якось хрипло й ненатурально.

Остап ледве проліз через вузькі дверцята, майже торкаючись тілом Олени, яка не зрушила з місця, аби дати гостю дорогу, навпаки, вона ще й двері старанно намагалася зачинити перед носом, натякаючи, що не зовсім рада візиту. Та він того не помітив, або не збирався помічати, бо три дні й дві ночі в лісі — це не на вечорницях гуляти. Остап увійшов до хати, бухнувся на лавку, витяг ноги, притулився до стіни та й незчувся, як задрімав, щасливий можливістю розслабитися й хоча б посидіти.

Олена, що зачиняла двері й скидала мотлох у куток, аби він не заважав ходити, спочатку перелякалася, торкнула хлопця в плече, аж він засопів і трохи схилився вбік. Дівчина посміхнулася, уклала його обережненько на лавку й прикрила зверху рядном. Сьогодні вона відплатить йому за порятунок з пастки. Що там люди роблять, коли гостей приймають? Олена вже зовсім позабувала правила, як би зараз сказали, етикету. Здається, перш за все — нагодувати. Але Відьма може прекрасно обійтися без їжі. Принаймні Олена не надто захоплювалася людською кухнею, а тим паче куховарством, вона цю справу не сильно й за людського життя любила. Та гостя чимсь пригощати треба.

Поміркувала Олена, подивилася печально на чорнющу пічку, яку тільки для зігріву взимку й використовувала, дістала з полиці жменю якогось порошку, підійшла до вікна й розвіяла за вітром, приказуючи якісь чудернацькі слова. Вона все ж Відьма, хоч і поганенька, та чаклувати дещо вміє. На той порошок почали збігатися звідусіль Хухи, попискували, котилися, як маленькі вовняні клубочки, і було їх так багато, що земля навколо стала живою, заходилася хвилями мохнатих кольорових тілець.

— О, прадавні лісові духи, рада, що ви завітали, допоможіть мені в моїй справі, а я вже в боргу не лишуся, — Олена відчинила двері, і юрба Хух поринула в хату.

Наказала вона їм поприбиратися гарненько й зготувати страви на обід. Хухи радо прийнялися до роботи. Неможливо було за ними прослідкувати, видно було лише маленькі метушливі плямки, які то з’являлися, то зникали. За пів години хата вже сяяла, наче її тільки-но збудували, а в білосніжній печі шкварчали горщики з борщем, і рум’янився хліб. Олена в цей час дістала зі скрині своє найкраще вбрання, вплела стрічки в довгі коси, прикрасилася намистом і замилувалася своїм відображенням у діжці з водою. Тепер на неї дивилася не розкуйовджена Відьма з тінню під очима й мертвенною блідістю на обличчі, а красуня-дівчина, що торкнулася не одного парубкового сердечка. А Хухи вже завершили й тепер з нетерпінням чекали плати, обліпивши всю хату так, що здавалося, ніби вона вкрита волохатими килимами.