VI

Килина прибралася й лягла спати, але сон все не йшов, вона ворочалася з боку на бік, кілька разів підвелася, попила води, бо не знала точно, нащо вона встала, й постійно зітхаючи, лягла знову. Думки галопом проносилися в голові, та не зупинялися ні на чому конкретному. Перед очима летів сьогоднішній день, пан Єжи уривками виринав у пам’яті, і чомусь в ці короткі моменти на душі ставало так хороше. Час від часу її вуста розпливалися в посмішці, але вона одразу ж зупиняла себе й починала сварити. Чи можна вже глибоко одруженій жінці так думати про іншого чоловіка?

Двері відчинилися, якесь човгаюче створіння спочатку повисло на них, від чого двері завили, потім не відриваючи ноги від підлоги пройшло до хати, зачепилося за стіл, ледве не впало, закряхтіло, та лавку все ж не оминуло. Почувся страшенний гуркіт, який серед темряви звучав ще гучніше, а слідом — лайка на чому світ стоїть. Килина зітхнула й зарилася обличчям у подушку, для неї це не було вперше. Глухий гуркіт заглушив лайку, на хвильку все заспокоїлося, темрява зліпилася з тишею, стала якоюсь вогкою, ненатуральною й злякала Килину, та незабаром вона порушилася голосним хропінням, виниклим нізвідки. Килина звернулася до Господа з питанням за що це їй все, але як завжди не отримала відповіді. Вона хотіла було підійти до Петра, та тільки-но спробувала підвестися з ліжка, як в ніс їй вдарив алкогольний сморід. Килина махнула рукою, відвернулася до стіни й нарешті заснула.

Ранок у цьому домі розпочався вже задовго після світанку, Килина прокинулася від зойкання й кряхтіння Петра. Кілька хвилин вона дивилася на сонячні промені, що розлилися по всій хаті, і не могла зрозуміти, що зараз за день, і що взагалі коїться у світі, та коли вже остаточно виринула з безодні сну й осягнула реальність, то, наче ошпарена, підхопилася з постелі й почала бігати туди-сюди, не розуміючи, за що хапатися. На столі хоч шаром покати, ревуть голодні корови, яких ніхто не випустив на пасовище, жалібно пищать свині, птиця зчинила ґвалт і почала потихеньку перебиратися на сусідський город, нетоплена пічка докірливо поглядала єдиним оком на господиню, а купа брудної білизни, яка мала б попратися сьогодні, останнім штрихом художника довершувала картину безладу в хаті, більше спричиненого метушінням Килини.

— Жінко, подай води, — почувся серед загально шуму слабенький голос Петра.

Килина зітхнула, опанувала себе, не дозволяючи вирватися обуренню, налила кухлик розсолу й мовчки подала чоловіку. Він із вдячністю прийняв напій і затих ще години на пів. Коли маленькі козачки трохи перестали витанцьовувати в голові, його накрило величезне відчуття провини. Петро з жалем дивився на дружину, що не покладала рук, і картав себе за таке життя. Мабуть, вперше він задумався про Килину, і йому стало страшенно її шкода, вона не заслужила такого ставлення, тим паче від людини, яку кохала.          Цікаво, чи досі в її серці живе любов до нього? Навряд чи такого можна любити. Петро гірко посміхнувся. На кого він перетворився? Був першим хлопцем на селі, а зараз що? Перший п’янчужка? Мабуть, єдиний раз за життя він подивився на себе з іншого боку, побачив наче зі сторони, оцінив як малознайому людину. Картина здавалася невтішною. Деякий час він сперечався з собою, а потім нарешті підвівся й тихим голосом, запинаючись, наче школяр, спитав: «Що помогти?». Килина не чекала такої турботи й на хвильку завмерла, не знаючи, що відповісти. Нарешті вона видумала якесь завдання, аби тільки дати роботу, адже вже звикла обходитися в домі без чоловіка. «Піди-но тин полагодь», — наказала вона, і Петро покірно почолопав на двір.

— Здоров, сусіде! — крикнув йому з-за зламаного тину чоловік.

— І тобі не хворіти, — не надто радісно привітався Петро, намагаючись прилагодити стовпчик.

— Оце вже ти хороше діло робиш, бо ваші кури тільки в моєму городі й пасуться, — промуркотів сусід, любовно погладжуючи ще зовсім маленькі гарбузи, — ну й добра ж цього року буде бахча, як Бог дасть, — наче між діла з гордістю додав він.

— Як Бог дасть, — кинув Петро скоріш із чемності; він не знав, чи є у них з Килиною бахча.

Нарешті, тин було полагоджено, Петро з полегшенням зітхнув і сів на землю, витираючи мокре чоло.

— Що, Петре, чи гарно вийшло? — знову подав голос сусід, тепер вже не було видно, чим він займається, здавалося, що голос йшов з надр землі.

— Так, непогано, сподіваюсь до наступного літа витримає, — Петро був задоволений своєю роботою й потирав обідрані долоні.

З-за тину висунулася сусідська голова. Мружачись від сонця, він кілька митей дивився на Петра, а потім тихим голосом, наче розповідав якусь таємницю, пробурмотів:

— Чуєш, треба таку справу обмити, — й підморгнув одним оком. — У мене жінка в сусіднє село поїхала, а настоянку лишила, — він знову підморгнув, — така вже настоянка, вишнева, солодка-а-а, я такої ще не куштував, — він з апетитом прицмокнув губами.

У Петра слина полилася так, що тільки й встигав ковтати.

— Так горлом і котиться, так і котиться… — з хитринкою в очах переконував сусід.

Петро мовчав.

— То як, не хочеш спробувати, га, сусіде?

Петро вже було підхопився, але раптом щось його зупинило й вдавило в землю, наче чиясь важка металева рука лягла на плечі. Почуття провини. Чи вартий цей тин того, щоб знову приповзти додому на світанку у вигляді свині? Хоч він і не кохав Килину, та все ж був її чоловіком, й треба було якось будувати стосунки, хоч і з запізненням на кілька років.