V

Петро й Килина весь шлях від церкви додому провели мовчки. Мабуть, можна подумати, що закоханим слова не потрібні, але не в цьому випадку. Вони просто йшли, і кожен думав про своє, майже не звертаючи уваги один на одного. Не можна здогадатися, що було в них на думці, але було зрозуміло одне: якимись важкими тривожними міркуваннями зайняті їх голови. Лишень, увійшовши до хати, Петро крикнув: «Жінко, подавай на стіл!». Килина неохоче заходилася подавати їжу. Скуштувавши юшку, він кинув ложку, гаркнувши до дружини, що сіла на лавицю й почала перебирати насіння квітів:

— Чого юшка така гидка?

— Бо піст, — не відриваючись, одповіла вона.

— Цим тільки свиней і годувати! Давай інший обід! — почав розходитися чоловік.

— Який працівник — такий і обід, — кинула у відповідь Килина. — У нас тин вже так покосився, що геть розвалиться скоро, уже перед людьми соромно, а ти все у вус не дмеш.

Петро жбурнув ложку в тарілку. Брудними патьоками розтіклася юшка по столу, грюкнули двері, і Килина зосталася самотня в напруженій тиші однієї з найбільших у селі хат. Вона спересердя стукнула горщиком об стіл і знесилено сперлася руками на лавицю. Вже, мабуть, не вперше вона подумала про те, що ненавидить чоловіка. Невже саме за цим тюхтієм страждало дівоче серденько, невже цього неробу й п’яницю, що нікого не знає окрім жида-шинкаря й своїх друзів-невдах, Килина бачила в солодких снах? Хай би краще оженився на своїй Олені, най би їй таке щастя перепало.   Але ж кілька років тому він був не такий. Ох, як заздрила вона Олені, коли Петро коло неї, наче плющ увівався, все перед хатою ходив, чекав, чи не запалиться якесь віконце, чи не з’явиться в ньому на хвильку дівоче личко, а коли Олена кудись по селу з подружками йшла, то він наче випадково йшов з хлопцями слідом, сміявся, жарти пускав та очей не зводив зі стрункої тоненької постави.

У Килини аж зуби заскрипіли в безсильній злобі, зашкребли нігті по грубій деревині лавиці, заганяючи скалки в пучки стверділих від роботи пальців. Чому тоді Петро здавався їй веселим, сильним, турботливим? Чи може він був таким тільки для Олени? Навряд чи. Чого ж він тоді так легко від неї відмовився? Варто було лише трохи подзвякати грошенятами Килининої родини, найзаможнішої в селі, та «відкрити» йому очі на кохану.

А що, Килина нічого такого й не зробила. «Лишень розказала те, про що в селі теревенили. Навіть, якщо не було такого — всі ми не без гріха. Значить, щось інше Олена накоїла, та й взагалі, люди просто так говорити не будуть», — заспокоїла себе вона. Килина пригадала, як кралася, наче кішка, вслід за Петром, що йшов з Оленою після гуляння на Петрівку, а потім, коли Олена вже увійшла до хати, схопила його за руку й відвела подалі під молодий дубок, де почала з жаром розповідати останні плітки.

— А чи ти знаєш, що до твоєї коханої вчора Онисько сватів засилав?

— Ну то й що? Її батьки ніколи не погодяться на Ониська, у нього землі кіт наплакав, та ще й дивакуватий якийсь, що з нього взяти, — Петро виглядав зовсім спокійним.

— То ти думаєш, що вона йому відмовила? — їдкою посмішкою скривилося обличчя Килини. — Я того не знаю, але люди кажуть не в її положенні йому відмовляти, — дівчина насолоджувалася відтінками емоцій на обличчі Петра, — сама бачила, як вони минулої середи милувалися, — неспішно підкидала слова Килина, смакуючи перемогу.

— Та як… не може того бути… — бурмотів Петро, поступово сповнюючись люті, він з жару влупив кулаком по дереву, так що Килина аж присіла, і полетів кудись.

Його тоді ніхто в селі не бачив дні зо три. Килина вже почала переживати, чи не вкоротив він собі віку на гарячу голову, та часу даремно не гаяла, з матір’ю його почала товаришувати. Як скаже мати: «Де вже цей Петро, як зникне кудись, вже й не знаю, що думати, як вітер у полі! — а Килина її й підмовляє, — То все від того, що в нього родини немає, а час вже, от як одружиться — так і стане статечним, і голова на плечах з’явиться, — так і переконала, а мати одне бідкалась, — от якби знайшов він собі дружину, як ти», — а Килина все посміхалась і чекала. Дочекалася. Повернувся Петро додому, злий як чорт, а мати йому:

— Час вже тобі й одружитися, сину.

— Час, та тільки на кому? — роздратовано відповідав він.

— А он хоч би й на Килині, вона дівка гарна, вправна, з родини заможної, будете собі жити й горя не знати.

— А й правда, мамо, — схопив він шапку та й помчав кудись.

Килина й не помічала, як крупні сльози капали на лавицю, на стиснуті пальці. Спогади душили її, вона впала на підлогу й здригнулася під першою хвилею ридань. Петро ніколи не ставився до неї так, як до Олени. Не розмовляв, не говорив ласкавих слів, не обіймав, не посміхався, не жартував. Прокидався, снідав і йшов кудись — часом працювати, а часом невідомо куди, приходив надвечір з запахом горілки, вечеряв і вкладався спати. Раніше вона того не бачила, бо кохала. Думала, що кохала. Тільки зараз Килина зрозуміла, що Петро був для неї жаданий тому, що не належав їй, то була лише пристрасть, нав’язлива думка, навіяна молодими дівочими мріями. Як шкода, що лише тепер вона це зрозуміла, коли вже нічого не виправиш. Вона підвелася, витерла сльози й нетвердою ходою пішла до дверей. Двері з гуркотом відчинились, жінка перелякано зупинилася. На порозі, займаючи майже весь дверний отвір, стояв пан Єжи. Закинувши назад світлого чуба, він посміхнувся всіма своїми білосніжними зубами, наче герой-коханець Мольєрівської п’єси.