IV

Килина провела чоловіка в поле, махнула йому з порогу рукою, кинула в клунок трохи свіжих пухких пиріжків з ягодами, пляшечку горілки, поправила очіпок і з натхненням попростувала до сусіднього села, наспівуючи купальську пісню. Її дорога пролягала через ліс. Сьогодні він був надто спокійним. Високі дуби, що застали ще Богуна, навіть не ворухнулися, здавалося, що вітер заплутався й спочивав у їх величних вітах. Лишень іноді доносилося самотнє «ку-ку» або короткий солов’їний спів, рідка травичка похмуро схилилася коло дороги — все застигло у якійсь німій величі, що панувала у природі з часів її виникнення й ніколи не втратить своєї влади навіть в останньому кущику. Килина піддалася дивній тиші, перестала бубоніти пісеньку, все її єство переповнилося нарочитим торжеством. Раптом від дубка відділилася темна тінь і ковзнула на дорогу. Килина тихенько скрикнула.

— Не бійтеся, це я, — прошепотіла тінь, яка виявилася паном Єжи.

— Ви налякали мене, але що ви тут робите?

— Я ж обіцяв прийти.

По обличчю молодиці пробігла ледь помітна посмішка.

— Дуже дивно, що ви переслідуєте одружену жінку, — з награною незацікавленістю відповіла Килина.

— Боже, що ви таке кажете, я не переслідую вас у жодному разі. Я просто хотів… Я хочу взяти у вас урок українських танців, — випалив Єжи.

— Боюся, вам не стане коштів заплатити за мої уроки, — прискорила крок Килина.

Вона й не сподівалася, що поляк прийде.

— Тоді просто поговоріть зі мною. Вам, напевно, буде нудно йти самій, а нам як раз в один бік, — чоловік з незворушним виглядом прилаштувався поряд і теж прискорився, трохи підстрибуючи під час ходьби.

— Ви теж прямуєте до Березівки?

— Березівки? — здивовано перепитав Єжи. — Саме так, — похапцем виправився він.

— Нащо?

— Все за тим. Шукаю матеріал для своєї історії. А ви?

— Там живе моя кума, хочу навідати її.

— Зрозуміло, — в розмові нависла незручна пауза.

— Де ви так добре вивчили українську? — Килина, на диво, першою почала нову.

— О, моя мати була українською шляхтянкою з Поділля. Її родина добре берегла традиції предків, тож вона, вийшовши за мого батька, польського барона, принесла в сім’ю свої звичаї й учила мене своєї мови.

— То що саме ви пишете?

— Поки ще нічого, зараз я збираю матеріал, але планую створити якусь наукову працю, щось на кшталт літопису. Хоча ваше повітря надзвичайно плідно впливає на мою уяву, привносить нотку романтизму, тож повністю можливо, що з цього вийде непоганий роман.

— Роман? Дивовижно! — захоплено вигукнула Килина.

— Ви колись читали романи? — з надією спитав Єжи.

— Ні, — засоромлено опустила очі вона.

— Ви не вмієте читати?

— Я вмію, батько колись вчив, але я ніколи не бачила того… романів ваших.

— О, певно, ви не знайомі з літературою? Дозвольте я прочитаю кілька сторінок! — не дочекавшись відповіді, Єжи понишпорив у внутрішній кишені й витяг трохи потріпану книжечку. — На жаль, роману в мене з собою нема, але маю дещо цікавіше: байки Жана де Лафонтена. Щоправда вони французькою.

— Ви навіть знаєте французьку… Справжній пан, — Килина розчаровано опустила голову.

— Послухайте, дуже красива мова, — наполягав Єжи.

Так вони і йшли: Єжи трохи схвильовано, з виразністю школяра читав байку, а Килина зачаровано, наче музику, слухала його слова, уявляючи себе великосвітською дамою, якій власними віршами зізнається в коханні прославлений лицар. Вони й незчулися, як дійшли до Березівки.

— Я на місці, тут наші шляхи розходяться, — Килина кивнула на хату за рогом.

— Так. Коли ми побачимося знову? Я не дочитав найцікавіший уривок.

— Коли Господь дасть — тоді й побачимося, — підморгнула Килина й шмигнула у двір.

— О, ця жінка зводить мене з розуму, — проричав Єжи й пішов назад до Спасівки.

***

Олена ураганом влетіла до хати й почала метатися з кута в кут, наче перепілка в клітці. Чорний кіт довго намагався врятуватися, бігаючи по купах мотлоху, і зрештою вистрибнув у відкрите вікно, аби не потрапити під гарячу руку. Тепер її переповнювала ненависть. Мабуть, таку відьму хотів собі Чортяка, перетворюючи її. Вона була одержима помстою і зараз продумувала найстрашніші кари для коханого. Може, підпалити хату? Ні, дуже слабко. Може, наслати чорну хворобу? Не цікаво. Він має страждати. І Килина теж. О, так, вона вигадає щось цікаве, але спочатку треба переконатися, що Петро нікуди не подінеться. Чи не переховати його в печеру? А потім після свята Купали відправити в пекельне полум’я навіки й забрати душу. А Килина страждатиме від втрати чоловіка.

Який же вогонь палав у її дівочій душі. Тепер біль змінився на пекучу жагу помсти, їй хотілося трощити все навколо, зруйнувати вщент долі Петра й Килини, лишень би знайти спокій, тільки б вони відповіли за її поламане життя.

Раптом у відчинене вікно влетіла чорнюща ворона, каркнула, скинула під ноги трісочку й вилетіла. Олена підняла послання, покрутила в пальцях, понюхала й, тяжко зітхнувши, стала роздягатися. Її викликали на нараду. Чогось Чорту не жилося спокійно останнім часом. Тож лишившись в одній сорочці — відьомській уніформі, Олена затиснула в руці трісочку, прожогом вискочила з хати, грюкнула дверима, прошепотіла заклинання й попрямувала по стежці, що чарівним чином з’явилася під її ногами.