III

Після зустрічі з дивною незнайомкою Остап не побачив жодної тваринки, яку б можна було вполювати. Все живе наче вимерло, і навіть вітер, що іноді шумів смарагдовим листям у могутніх кронах старезних дубів, затих, як мишка, що відчуває гаряче дихання лисиці над своєю ніркою.

Він безцільно блукав знайомими з дитинства стежками й дарма напружував зір, сподіваючись розгледіти в густих заростях неуважну пташку. Та лише солов’ї й дятли пурхали з гілки на гілку, дражнячи своїми веселими трелями й насмішливим перестуком. Втративши мисливський азарт і не знаючи, чим себе зайняти, Остап почав згадувати дівчину. Вона здалася йому гарною, а її докладно відновлений пам’яттю образ викликав посмішку на його обличчі.

«Як добре було б, якби вона теж була зі Спасівки», — подумав Остап, замріяно подивившись у небо. За той час, що його не було в рідному селі, колишні діти повиростали: замурзані хлопчаки, з якими вони жбурляли каміння в жаб і билися палицями, стали статними парубками, а жваві дівчата з кирпатими носиками перетворилися на гордовитих молодих красунь. Цілком можливо, що та дівчина — одна з них.

Раніше Остап не цікавився жінками, всі його думки були зайняті навчанням і тренуваннями. Козацький полк він завжди вважав основною метою свого життя, його діди й прадіди були славними воїнами, шанованими на Запорожжі, і він мав продовжити цю сімейну традицію, най і в гирлі Дунаю, а не на звичних порогах Дніпра. Але зараз хлопець вперше згадав, що йому потрібна дружина. Звичайно, він не розглядав так одразу чарівну незнайомку на цю роль, але замріявся про те, як чудово було б раптом зустріти її на вулиці, ще раз зазирнути в її глибокі чорні очі, побачити, як вона зайде до своєї хати й крадькома махне йому рукою. А потім вони підуть на вечорниці й танцюватимуть, доки не розійдуться останні музики, і золотавий місячний ріжок не підніметься на найвищу точку нічного неба й не стане таким білим, що зможе освітлювати шлях, як найяскравіший ліхтар.

Остап і надалі волів би віддаватися приємним фантазіям, але нахабний безстрашний фазан, що вирішив спокійно прогулятися в кількох кроках попереду, вивів його з країни мрій. Остап схопив рушницю й прицілився, але пташка, відчувши небезпеку, вже шмигнула в непроглядні кущі. Остап чортихнувся й послідував за фазаном, яскраве пір’я якого іноді з’являлося серед заростів. Так вони й ходили: птах завмирав на місці, хлопець прицілювався, але тільки-но він збирався спустити гачок, як фазан здіймався вгору, голосно хлопочучи крилами, і знову пірнав у зелене море або різко втікав коротенькими лапками, гублячись у навколишній природі.

Переслідуючи птаха, Остап забув про все. І коли, нарешті, загнаний фазан залишився безпомічним перед наставленим дулом рушниці, гілки позаду хлопця захрустіли. Остап обернувся, і налякана пташка, глузливо пискнувши, безслідно зникла в кущах. Натомість перед хлопцем з’явився невисокий чорноволосий чоловік у припорошеному пилом дорожньому одязі, що складався з колись білої свитки, полосатих штанів, широких чорних чобіт і широкополого солом’яного капелюха.

— Вітаю, — проказав він, підіймаючи капелюха.

— І вам не хворати, — роздратовано відповів Остап, повертаючись до своєї здобичі, якої вже слід простив.

— Я вам завадив? — ввічливим голосом поцікавився незнайомець.

— Завадили, — зітхнув хлопець, опускаючи рушницю.

Сонячного світла ставало дедалі менше, і разом з тим шанси Остапа щось вполювати танули на очах. Йому дуже не хотілося повертатися додому з пустими руками, але робити було нічого. Він озирнувся навколо в пошуках стежки й зрозумів, що потрапив у зовсім невідому йому частину лісу.

— Не хотів би здатися невихованим, але щось мені підказує, що полювання сьогодні вже не буде, — так само ввічливо продовжив розмову чоловік.

— Шкода це зізнавати, але дійсно не буде, — Остап, погано приховуючи роздратування, закинув рушницю за плечі, готовий повертатися до села.

— Куди шлях тримаєте? — певно, незнайомцю дуже хотілося потеревенити.

— До Спасівки.

— Чудово, мені теж туди, — чоловік посміхнувся рівними білими зубами, серед яких трохи виступали ікла.

Остап змирився з думкою, що повертатися йому доведеться з цим подорожнім, і вже більш товарисько звернувся до нього:

— Щоправда я не впевнений, що одразу знайду дорогу, бо чесно зізнатися, я вперше зайшов так далеко.

— О, це не проблема, — залився манірним великосвітським сміхом незнайомець, — я чудово знаю, куди нам іти.

Остап звернув погляд до неба, що стрімко змінювало забарвлення з блакитного на більш глибокий синій колір, і перевів очі на стовпи жовтих променів, що під кутом розсікали зелену шапку лісу. Тепер хлопець був радий такому супутнику, хоча він і здавався трохи дивакуватим.

— Що ж, не будемо гаяти часу, — сказав Остап, жестом запрошуючи чоловіка очолити їх маленьку компанію.

Подорожній кивнув і впевнено попрямував до стежки, що відкрилася одразу за купкою молодих дубків. Хлопець міг побожитися, що раніше її там не було, але, списавши все на неуважність, вирішив не допитуватися.

— У гості йдете? — поцікавився Остап із ввічливості.

— Можна й так сказати, —  ухилився супутник, коротко усміхнувшись.

— Мене, до речі, Остап звуть, — хлопець простягнув долоню для знайомства.