II

Відьма одчинила дверцята низенької, трохи розваленої хатинки. Вона неквапливо увійшла й почала шукати очима господарку.

— Що ти тут робиш? — долинуло ззаду разом з гуркотом зачиненої двері.

Вона підскочила й повернулася. Маленька, трохи згорблена жінка зі зморшкуватим обличчям прицільно дивилася на неї гострими очима, що в напівмороку кімнати здавалися жевріючими вуглинками.

— Що ти тут робиш? — спитала вона ще раз, зовсім не виказуючи гостинності.

— Я прийшла за допомогою, — пробурмотіла гостя.

         Дивна жінка підійшла майже впритул і якусь мить дивилася їй в очі, а потім відсахнулася й почала хреститися.

— Де ж то було бачено, щоб сама нечиста сила до ворожки приходила. Чур тебе, чур тебе!

— Припини, наче Господь зараз допоможе твоїй грішній душі.

— А й справді. Що тобі треба, Відьмо?

— Подивися на моє минуле, я не можу згадати його. Це під силу тобі?

— Це можливо для людей, а не для темних духів, проте я спробую.

Посадивши дівчину до столу, ворожка довго вдивлялася у візерунки ліній на її руці, потім кинула карти, запалила в’язанку з семи свічок і вкинула у вогонь щіпку якогось піску.

— Я не можу, твоя таємниця за сімома завісами, — зрештою безсильно впала на стіл ворожка.

— Має бути якийсь спосіб! — спересердя Відьма вдарила рукою об стіл і напоролося на голки, бризнула кров.

— Йой! Та чи ж таке буває? Ти була раніше дівкою?

— Мабуть так… Здається, Чорт мене на відьму перетворив.

— От так дивина! У злого духа — кров жива. Багато в тобі людського лишилося. Спробуймо через кров дізнатись, — після таких слів ворожка схопила ножа й різанула дівчину по зап’ястку. Бризнули гарячі червоні струмені. — Дивись на вогонь, згадуй, все згадуй, — прошепотіла господарка дому.

Перед Відьмою по черзі виринало все її життя. Згадала вона, що звуть її Оленою, згадала батечка рідного, десятника Глинку, згадала мати-покійницю, родину їх дружню, згадала, як гралася з батьківською шаблею. Згадала веселі вечорниці, і як на Івана-Купала вінки з дівчатами пускали, згадала Дніпро бистрий, і як по ньому з батьком сплавлялися. Згадала Петра. І так їй на душі хороше стало. Згадала, як вони на вечорницях відтанцьовували, як він їй на сопілці грав, як у коханні палко зізнавався, як цілував гаряче на дніпровській кручі, як дарунки їй з походів привозив, бо був Петро козаком, та ще й яким: сміливим, заповзятим, а шаблею як володів! Як вона його обіймала, як молилася під час походів, як рушники до весілля вишивала. Згадала і, як не прийшов Петро до кручі, як завжди ввечері, а незабаром Олена дізналася, що він до Килини сватів засилає. Та ще й від кого дізналася! Від подружки, що раптово побачила. Згадала, як прийшла до нього поговорити, а він так холодно-холодно дивився, з насмішкою сказав, що не кохає й не кохав ніколи. А через три дні весілля відбулося, Олену туди не запросили, та вона сама прийшла, подивилася на щасливого нареченого, наречену, що всюди пурхала, як метелик, на радісних гостей. Вона ще тоді взяла чарку з горілкою і тост проказала: «Щасливого, багатого життя і чистої совісті, — випила горілку одним ковтком і з силою вдарила чаркою об підлогу, — на щастя б’ється», — диким сміхом залилася вона й вийшла з кімнати.

Гості з острахом перешіптувалися, наречений схопився за голову та вийшов, а наречена завмерла на своєму місці й більше за вечір не ворухнулася. А Олена пішла на кручі Дніпра. Зняла спідницю, зірвала коралі, що їх Петро подарував, і з розпачем підійшла до краю, де в річці була купа невідомих вирів і підводних каменів, потрапиш туди — і смерть. Вона закрила очі, на хвильку вагаючись, і майже зробила крок вперед, але чийсь голос перервав її:

— Чекай!

— Ви не зупините мене, моє життя більше немає сенсу, — глухо сказала Олена, навіть не повернувшись.

— Вислухай мене, а потім вирішуй. Я знаю твою історію і хочу зробити пропозицію. Стань відьмою.

— З глузду з’їхали? — здивовано обернулася вона.

— Я справжній Чорт, — представився молодий чорноволосий чоловік, що ніби нізвідки опинився зовсім поруч. — Втрачати тобі все одно нічого, тож повір і вислухай мене. Чи не вважаєш, що Петро й Килина мають відповісти за біль, що заподіяли тобі? Але ти не зможеш нічого вдіяти мертвою. Вони подумають про тебе день і надалі житимуть щасливим подружнім життям, більше ніколи не згадавши. Але ти можеш змусити їх страждати так, як страждаєш ти. Помстися їм.

— Що для цього потрібно? — величезна образа говорила в Олені, зараз вона була здатна на все, лишень згадувала щасливі обличчя подружжя, як кров закипала, і серце виривалося з грудей.

— Нічого особливого. Продай мені свою душу, натомість я тобі — владу над людьми й велику силу.

— Нащо мені твоя влада, прощавай, — Олена відступила до краю.

— Подумай, подивися на себе, чи не шкода губити таку красу? Що чекає на тебе далі: рай, пекло, чистилище, переродження — ти цього не знаєш. А я пропоную реальність. Ти матимеш все, що захочеш, навіть Петра, а якщо ні — то зробиш з ним все, що завгодно, — слова Чорта звучали дуже спокусливо, зрештою, втрачати було дійсно нічого.

— Я згодна, — рішуче сказала вона.