I

Вона хапалася руками за повітря, тягнулася пучками до сонячних променів, але продовжувала стрімко летіти вниз — у хвилі Дніпра. Зіниці розширялися, спостерігаючи, як шматок неба зникає за товщею води. Вона захлиналася нестерпним болем у легенях, здригалася всім тілом у передсмертних конвульсіях. Хвилі з оглушним виттям зімкнулися над нею. Цікаво, чи сьогодні настане смерть?   

Кудахтання кур змішалося з муканням теличок і ревом волів, десь похрюкували поросята, наповнюючи розмірене сільське повітря гучним гамором. Стіг соломи заворушився, з нього, наче з жовтогарячого пекла, висунулася тонка біла рука. Рука понишпорила по соломі, перебрала травинки й почала розгрібати їх. Згодом з-під соломи з’явилося заспане дівоче личко.

Вона не любила ранки, не любила пекуче сонце, що золотою хвилею розливається над полем, не любила, як воно чимдуж пробивається між соломинками й лоскоче її обличчя, не любила, як стрімко переходить чорне, блискуче рілля в ще не потурбоване море випещеного хліба, не любила безмежно блакитне літнє небо, не любила шурхотіння мишви й переспів перепілок, не любила прокидатися в чужому дворі, не любила свої занадто реалістичні сни. Це викликало десь у глибині ще не до кінця проданої душі якийсь біль і пекучі спогади, що ніяк не хотіли йти  на думку.

Відьма позіхнула, відгребла від обличчя солому, а згодом і сама, як Діана, піднялася з копи сіна. Здалеку полинули голоси: «Хто випустив курей? Якого біса ваші поросята топчуться в моєму городі?! Вже жодної бурячинки не лишилося! Чортова відьма!». Дівчина з сіна вдоволено потерла рученята й пробурмотіла: «Будете в мене знати, кляті». Вона, погойдуючись, пішла в ліс, що починався одразу за садибою. Дівчина обожнювала спати в сіні, смакувати його терпким ароматом, тонути в ньому, як у королівській перині, обожнювала рахувати темною ніччю зірки, прислухатися до мертвої тиші села, підставляти обличчя нічній прохолоді, обожнювала просто спати. Спати без сновидінь і кошмарів, коли навколишній світ зникав за чорною завісою дрімоти, й совість не докучала тоненьким огидним голоском. Але деколи їй снилися жахливі речі, вона з острахом підстрибувала з імпровізованої постелі та довго трималася за те місце, де мало бути серце. ЇЇ груди пронизував пекучій біль.

Вона не знала, з чого з’являються ті видіння, не пам’ятала. Снилося їй, що стоїть вона на краю прірви, а перед нею красивий хлопець посміхається. Раптом здіймається сяйвом у його руці кинджал і впивається в її серце. Червона кров заливає нову сорочку, що мати до весілля зшила, а вона одступає, одступає, доки не зривається з кручі. Після здається їй, мов дещо важливе виринає з застінку пам’яті й одразу ховається. Ніяк не вдається це дещо спіймати, і ходить вона сама не своя кілька днів, намагаючись збагнути ті дивні сни.

Але спокій села був стурбований не лише дрібними капостями. Вчора приїхав польський дослідник розкопувати історію краю й писати свою дослідницьку роботу про козаків. Бо село Спасівка деколи було козацьким хутором. Ще за славного гетьмана Сагайдачного тут обжилися знані шановані козаки: сотник Глинка, курінний Грабар, заможній поляк Вуйчик, що забезпечував військо провіантом, та ще десяток добрих поважних воїнів облаштували тут своє гніздечко. Вже більше ста років пройшло з часів могутності війська запорізького, батько Хмельницький мохом поріс у своїй могилі, татарин не ворог став, з турчинами не за Вкраїну билися, а з поляками з однієї чарки горе пили, москалями налите. Знищала Спасівка, а з козаків там лишень два діди й десятник Глинка, нащадок могутнього сотника, лишилися. Але була ще повага до села, бо коли Україну закріпачували, Спасівку реєтровим поселенням зазначили, тож зосталася вона зі славетною історією, маленькою церквою Преображення Господня й волею.

Пан дослідник терпляче вислухав повість про українську недолю й, стукнувши кухлем об стіл жидівського шинка, звернувся до хазяїна з питанням: «А, може, розкажете якусь цікаву історію з минулого?».

— А чом би й не розказати, з хорошим чоловіком завжди приємно ляси поточити. Чи знаєте, як з’явилася назва нашому селу? То слухайте. Може, ще горілочки? — турботливо хіхікнув шинкар Гаврила.

— Ні, дякую, мені якось дивно, ніби в очах трохи двоїться, — знітився пан Єжи.

— Ще коли прийшли сюди перші козаки, — не звернув уваги на відмову господар і долив горілки, — на місці, де зараз церква стоїть, був густий ліс, а в тому лісі знайшли чудовий струмок, як раз на свято Преображення. Худоба, що захворіла й випила з того струмка — одразу виліковувалася. Згодом люди спробували ту воду й теж стали зцілюватися. Так було вирішено побудувати дім Божий коло джерела, а від нього й село назвали, бо Преображення — то яблучний спас, тож і село стало Спасівкою.

— А де ж зараз той струмок? — ледве ворочаючи язика спитав гість.

— Нема вже давно, він вичерпався до мого народження, тепер тільки легенда про нього існує.

— Так, дуже цікаво, але, може, є щось з козацької бувальщини?

— Які козаки, не смішіть мене, троє їх на все село, і ті забули, як шаблями махати. Ви краще до діда Панаска йдіть, він майстер на небилиці, може, що й вигадає. А ось бувальщину я вам розказати можу. Певно, вона цікавіша за прикрашені байки старого козарлюги. Є у нас відьма.

Пан Єжи протер великі блакитні очі, гадаючи, що йому почулося.

— Відьма? — здивовано перепитав він.

— Саме так. З’являється інколи серед ночі й капостить потроху: то птицю випустить до сусідів, то тин зламає, то заховає щось. Кажуть, то Олена, донька десятника Глинки. Любила вона Петра, гарний хлопець був, роботящий, син курінного Грабаря. Збиралися вони одружитися, та ж раптом Петро собі нову дівчину знайшов — доньку заможного селянина Килину. Чи причарувала вона його, бо між Оленою й Петром таке кохання було, що всі дівчата заздрили. Хлопець з Килиною одружилися за три дні, забули, як Олену й звати, а вона так страждала, що після весілля зважилась вкоротити собі віку — стрибнула в Дніпро. Знайшли її спідницю й коралі, що Петро на святки подарував. А яка ж бо пара хороша була. Олена як іде з дівчатами на поле, то Петро на сопілці слідком грає, маки їй для вінка дарує. А вона сама, як той мак, зачервоніє, личко ховає і біжить, аби не міг він в її очах прочитати любові великої. І хто знає, що воно сталося, певно, любов Петра недовговічна була, погоріла та й вітром розвіялася.