Розділ 1

~Вступ до інституту~

2003 рік. Не зважаючи на жахливу зливу Дмитро тиснув педаль газу, поспішаючи до пологового будинку. Марічка сиділа на задньому сидінні та зціпивши зуби від болю ледве стримувалась щоб не закричати.
-Дмитре, не жени, ще є час.
Видавивши з себе сказала жінка.
- У тебе завжди є час, а потім за пізно

Не маючи жодного бажання на чвари, у відповідь тільки кинула сердитим поглядом на схвильованого чоловіка. Дібравшись до лікарні, Марічку швидко забрали до родової палати, години минали, а переймам і болю не було ні кінця ні краю, знервований Дмитро переживаючи за дружину не міг знайти собі місця.
- Чому посторонній вештається коридором?
-Вибачте, як там моя дружина?
-Майбутній батько? Зачекайте, залишилось ще трішки.
Але слова лікаря його не заспокоїли, а бідолашна Марічка ледве душу богові не відала народивши двійню. Пологи були тяжкі і на превеликий жаль одне із немовлят не вижило.
-Дмитре .... Немовля....я...я..я не змогла....
-Все добре люба, в тому нема твоєї провини. 
-Але...
-Все мене, не плач.
Незважаючи на біль і втрату молоді батькі тішились донечкою яку назвали в честь бабусі Дмитра, Уляною.

-Уляно не бігай! Мамо, ви бачите яка вже ? Росте на очах.
- Ще трішки дай до школи піде .
- Ой, скажете таке, он тільки в садок підемо.
- Побачиш, роки пройдуть, що й не зогледишся.

Уляна так і залишилась єдиною дитиною в сім'ї, рудоволоса красуня зростала в любові, мирі та злагоді, була вихована, хоч і була гордою, але знала межу тій гордині, а от найкраща подруга Олександра з якою дружила ще з садка була повною протилежністю Уляни, вмить вміла вскочити в халепу, але це ніяк не заважало дівочій дружбі.
Роки минали дівчатка закінчували школу і як мріяли з дитинства разом поступили до Львівського інституту, хоч і на різні факультети. Уляна завжди хотіла іти дорогою татуся тому і вступила на юридичний, а Олександрі до душі факультет культури та мистецтва, вже дуже захоплювалась музикою та театрами і завжди мріяла виступати на великій сцені.

-Ніколи не розуміла, як така халепа, як ти може цікавитись театрами та музикою... 
Жартувала Уляна.
-Ой Уля! Знову за своє!
-Ти ж знаєш я не люблю коли мене так називають.
-Ну от, а сама жартів не розумієш.
- Ай, ну тебе. Ось здамо останній екзамен і вирушимо у доросле життя.
Радісно промовила Улянка.
-Ти краще мені скажи чи придбала собі сукню на випуск.
- Звичайно, ще минулого тижня.
- Покажеш?
- Ходімо.
- Ну.. знаєш Уляно, ти як завжди.
- Що? Не подобається?
- Та подобається, але вона така проста.
- Не хотіла затьмарити своєю красою тебе.
- Скажеш таке.

Літо минуло, вступні екзамени здали дівчата на відмінно, та й вирушили до Львова.
-Прощавай Яворів!!! 
Махаючи в вікно потяга радісно кричала Олександра.
- Та тихо ти, люди дивляться.
- І що мені? Я ж нічого поганого не зробила .
- Гірше малої дитини.
- Я ж тільки радію, що їду звіти.
- Кажеш так ніби не збираєшся повертатися.
-Не збираюся, а навіщо?
- А бабуся?
- Хай її Юрко доглядає, вона завжди його любила більше.
- Ну ти й дурна Олександро.
- А що не правда?...

Бабуся Катажина була родом з міста Краков, що знаходився в Польщі. Будучи молодою дівчиною переїхала до Львова де зустріла дідуся Олександри, Романа. Мала складний характер та суворий погляд, але так про бабусю говорила тільки Олександра.
- Чому ви мене не любите? Ви знаєте тільки Юрка. За що ви так ?
- Не мели дурниць іди краще зроби щось по дому , можливо хоч так буде з тебе користь.
- Це тому, що мама померла народжуючи мене?
- Досить, геть звідси.
Олександрі здавалося, що вона вина в смерті матері , щей батько залишив їх з бабусею, новонароджену Олександру та трирічного Юрка.

До кінцевої зупинки дівчата їхали мовчки не промовивши жодного слова. Олександа читала книгу, що взяла з собою в дорогу, а Уляна дивлячись у вікно потяга милуючись краєвидами, вона раділа і в одночас сумувала, що залишає рідний дім та місто в яке була закохана, уявляла як їй буде без мами та батька, який завжди вмів підібрати правельні слова щоб підтримати та напоумити її на вірний шлях. Не зрозуміла котрої миті з очей потікли рікою сльози, раптово за трепетало серце, за сумувала блакитноока красуня.
-Уляно, що трапилось? Тобі зле? 
- Ні, за сумувала тай все.
-Рідна моя ... Ніжно промовила до подруги та міцно стисла в обіймах.
Обійнявшись та пригорнувши одна одну дівчата проїхали ще декілька зупинок, що й не зогледілись як швидко доїхали до Львову.

Львів, його історія настільки ж яскрава та дивовижна, як і саме місто, насичена цікавими подіями та знаменитими постатями. Сьогодні Львову вже понад 760 років і йому є нам про що розповісти.

Зійшовши з потяга дівчата вирушили вулицями міста прямуючи до інституту.
-Уляно, я так швидко зтомлюся.
-Не бурмочи, краще помилуйся містом.
- Невже не можна це зробити іншим разом?
- А ти знала, що Львів заснований у часи правління Данила Романовича і, що назване воно на честь його сина - Лева???
- Матко рідна і кому я кажу, Уляно! Ти чуєш мене ?
Ноги болять, краще впіймаємо машину.
- Ледащо. 
- Хай так, але ноги не болітимуть.

Спіймавши машину дівчата швидко добралися до інституту.
-Гарне місто, обов'язково по обіді підемо гуляти вулицями .
-Подружко, нам ще заселитися потрібно.
- Звичайно....невдоволеним голосом промовила Уляна.
Розбираючи речі в кімнаті Уляну все не залишали думки відвідати місто, вона мріяла побувати у багатьох, дійсно гарних місяцях, Домініканський собор, Італійський дворик, Львівський історичний музей. Та казкове місце, де створюють справжні шоколадні шедеври, «Львівську шоколадну майстерню». Мрійлива дівчина так задумалась, що не зважала на подругу.
-Уляно? Чуєш мене? 
-Що? 
-Знову літаєш між хмарами?
-Та ні... Зітхнувши промовила.
-Можливо підемо десь вип'ємо кави?
- Так, але мені потрібно ще трішки часу.
- Залиш ту валізу, пізніше дорозбираєш ті речі.
- Добре. Ходімо.