III. Бандити та Відьма

Вийшовши з дільниці, Григорій рушив паралельно з мовчазним Валєрчиком. Дощ так і летів з неба, але місто вже прокинулося. З'являлися перехожі та перші автівки. З якогось провулку під самісінькі ноги викотився брудний хлопчина, зі скуйовдженим волоссям та відбитком безумства на обличчі. Одягнений він був у старий адидасівський костюм і кеди. Очі його дивилися в різні сторони, від чого спіймати погляд було вкрай важко. 

— Ого, дядечка відпустили, Валєрочка сам відпустив, тепер з дядечком у справах йдуть.

Григорій, впізнавши голос, з подивом оглянув дивакуватого хлопчака, на вигляд йому було років шістнадцять. У тому, що це був місцевий божевільний, сумніву не виникало. Валєрчик теж відреагував на появу дивака й коротко пояснив:
— Петренько це, місцевий. Він завжди з дивацтвами був. А як батьки, років зо два тому, загинули, то зовсім з глузду з'їхав. На Цегельці дах в одному з корпусів завалився, мати – бухгалтерка, батько – майстер. Двадцять душ загиблих, от і вони серед них. Із того часу зовсім поганий став. Зараз у тітки в передмісті живе, а містом вештається, бо що ж йому ще робити. Так щось десь помиє, щось розвантажить, де за копійку, а де за їжу. Звикли всі вже до нього.
Григорій слухав поліцейського, але йти не припиняв. Хлопчина залишився позаду, вигукував вже якусь нісенітницю, але інквізитор міркував зовсім про інше. Бандит, через якого йде весь потік, – остання ланка в ланцюжку осіб, який веде до чортиці. Все сходиться, саме на цій стадії зник Аркадій.  

— Як його кличуть? — спитав інквізитор після кількох хвилин мовчазної ходи вранішньою бруківкою. Валєрчик подивився на нього здивовано, виринаючи зі своїх невеселих думок, тому Григорій уточнив:

— Бандита, до якого ми йдемо. Що про нього скажеш?

— Комір. Без його слова у місті мало що коїться. Та він дивний, останнім часом відлюдкуватим став. Мало з ким бачиться. Телефоном все більше.

Далі залитим дощем та сонцем містом йшли мовчки, доки не зупинилися біля високого паркану, з-за якого було видно верхній поверх заможного будинку з дахом із червоної черепиці. Григорій автоматично відмітив вікна другого поверху, забрані міцними ґратами. Завіси на вікнах були щільно закриті.

Валєрчик натиснув на кнопку невеличкого переговорного пристрою, щось сказав нерозбірливо, дочекався звукового сигналу та прочинив перед Григорієм низьку хвіртку коло масивних замкнених воріт.

— Йди, там на тебе чекають, — поліцейський подивився на інквізитора з непритаманним сумом в очах. — Ми тебе попереджали, та якщо хочеш – іди. Прощавай, інквізиторе!

Григорій навіть не здивувався. Зло посміхнувшись у відповідь, він пройшов крізь хвіртку та попрямував до великого двоповерхового будинку, через охайний сад з доглянутим зеленим газоном. Біля напівпрочинених дверей інквізитора зустрів невисокий, абсолютно голомозий чоловік, з сивою борідкою та колючим поглядом сірих, миготливих очей. Дивлячись повз Григорія, він швидко промовив:

— Підеш прямо, до сходів на другий поверх. Піднімешся, там чорні двері, не пропустиш. Як зайдеш — зачиняй, господар світла не любить.

Інквізитор зробив, як йому було сказано, і, стоячи перед великими зачиненими чорними дверима, не дуже дивувався тому, що коїлося навкруги. Його привели, як корову на забій. Корова сама йде до бійні, так заведено. В принципі, Григорій розумів, що може на нього чекати з того боку темних дверей, тому внутрішньо приготувався та, потягнувши ручку, зробив крок у важкі ватяні сутінки. Велика кімната, що займала, мабуть, весь другий поверх, була майже порожньою, а повітря виявилося сухим і трохи теплим. Навпроти затягнутого важкими завісами вікна стояв масивний стіл з темного дерева, за яким сидів, неприродно випрямивши спину, немолодий чоловік з витягнутим сухим обличчям у простому піджаку, одягненому чомусь поверх бруднуватої білої майки.     

— Підходь ближче, ще один гість столичний, мене можеш називати Комір, старе прізвисько, змінив би, але всі вже звикли. Колегу шукаєш? — промовив господар будинку високим беземоційним голосом, і Григорій зробив кілька кроків у лункій порожнечі.

У будинку, а точніше на другому поверсі, відчутно пахло магією. І магія ця була якась дивна, неприємна, відчуття дискомфорту не полишало Григорія, та в цій кімнаті він внутрішньо стинувся, готовий до будь-чого. Але й показувати свою невпевненість було небезпечно. Зробивши ще один крок, інквізитор зупинився.

— Так, я в курсі, що не перший гість зі столиці в цій оселі. І твоє ймення мені відомо. Аркадій, а так звуть зниклого, надіслав кілька листів, в одному йдеться й про тебе: “Той, хто сидить на найбільшій діжці з отрутою, смикає за всі павутинки. Він небезпечний, але є ще хтось. Вище. Головна павутинка в його руках”. Григорій подивився в порожні очі Коміра, але прочитати у погляді нічого не зміг.

— Впізнаєш? За описом ти підходиш. Поліцейським казав і тобі скажу – на ваші наркотики й алкоголь мені плювати. Хоч втопіться в них.  Якщо скажеш, що трапилося зі слідчим, я, можливо, лишу тобі життя.

Чоловік за столом посміхнувся, і посмішка ця мала неприродний вигляд, укупі з абсолютно порожніми очима.

— Слідчий розібрався у всьому дуже швидко, майже так само швидко, як і ти. Розібрався і прийшов до мене. На цьому його шлях і скінчився. Ваші дороги схожі, інквізиторе. Ти в своїх пошуках знайдеш лише смерть. З'їв його, з'їм і тебе, наволоч!