II. Поліцейські та Бандити

Григорій йшов передмістям – дощик укупі з ранньою годиною випадкових перехожих назустріч не посилав. Звичайні не багаті, але й не бідні хати, відносно чисті вулички. Звук мотора за спиною Григорій почув завчасно й озирнувся. Вулицею повзла, ніби великий білий жук, поліцейська автівка. "От так фарт", — подумав Григорій і перечепившись, полетів на землю, майстерно оминаючи калюжу. Портфель і капелюх розлетілися в різні боки від, на перший погляд, гульвіси-невдахи. Поки, вдаючи сп'яніння, Григорій підбирав свій скарб, поліцейська автівка чекала поруч, заглушивши двигун. Коли гульвіса піднявся, до нього рушило дві сірі тіні і, підхопивши попід руки, потягли до машини. Григорій не пручався, а задоволено мугикав, даючи поліціянтам тягти свою доволі таки важкеньку тушку.

— До відділку придурка! — тільки й почув за своїм мугиканням Григорій. — Важкий, але нічого, он портфель дорогий, грошва у цього прибулого точно має бути.

Коли автівка спинилася й поліцаї, тихо лаючись, тягли затриманого до дверей сірого одноповерхового будинку, Григорій мимохідь побачив примруженими очима якусь невелику розмиту постать, що крутилася біля входу. До його вух долинув дурнуватий, трішки скрипучий голос.

— Дядечко напився, з самого раночку. Дурник дядечко, ой дурник, Валєрчик його хлоп – і до машинки, от біда буде дядечкові!

Потім один із поліцейських шикнув, і дурнуватий голос, переходячи у сміх, залишився на вулиці. Думати про дивацтва місцевих інквізитор не став. Час на це ще буде. До кабінету, який, на радість поліцейських, розміщувався на першому поверсі, його теж волочили. Григорій удавав, що втратив свідомість, не тільки для знущань. Мав надію, поліцейські бовкнуть щось дорогою. Але ні, його просто запхали у задній відсік для затриманих та їхали мовчки. Хоча з кабіни доволі красномовно смерділо саме магічної обробки анашею. 

В кабінеті Григорій продовжував вдавати дуже п'яного, щось мугикав і просто насолоджувався процесом. Затриманого посадили на стілець біля порожньої стіни, а самі почали нишпорити його кишенями, до часу забувши про шкіряний портфель. На стіл полетіли гаманець, носовичок і паспорт на ім'я  Григорія Ковальського, який народився та проживає у столиці. Скоро поліцейським набридло дурнувате мугикання, і хтось хлюпнув Григорію в обличчя склянку води.

— Чоловіче, кінчай вже дуркувати. Алкоголем від тебе тхне не настільки, думаю, ти протверезів і просто макітриш нам голови. Мета приїзду до нашого міста?

Над Григорієм стояв середнього зросту поліцейський і тицяв йому в груди гумовим кийком. Як просять, треба робити. До того ж інквізитора й самого потроху почав дратувати весь цей цирк. Він повільно підняв голову й подивився поліціянту в самісінькі очі. Григорій знав, що за потреби поглядом може зупинити ласу до крові собацюру бійцівської породи. Поліцейський відступив на крок, а інквізитор швидко підвівся, втираючи лице.

— Та що за? — почав було нічого ще не розуміючи коп, але Григорій не дав йому продовжити. 

— Так, ви двоє – жетони на стіл! За формою привітатися! — заволав Григорій, слідкуючи за другим поліцейським, що вже тягнувся до поясної кобури зі зброєю. 

Та і його інквізитор випередив. Григорій миттєво викинув вперед правицю, відкритою долонею в бік здивованих копів. З кінчиків розчепірених пальців зірвалися сріблясті іскринки й затанцювали, вимальовуючи в повітрі осяяну сріблом шестикінечну зірку. Потім, не припиняючи руху, вони вписали зірку в коло та довершили картину написом давньою мертвою мовою вздовж усього периметра. Поліцейські стояли із роззявленими ротами й мовчали. Коли малюнок завершився, намагалися вже не дивитися на ефектне видовище, розуміли ж бо, такі фокуси будь-хто не показує. Це не пістолет, який можна відібрати або вкрасти. Соломонова зірка красномовно вказувала на те, хто її власник. Григорій повів п’ятірнею зі сторони в сторону, й зірка слухняно пливла за його волею, ніби відгороджуючи володаря від всіх негаразд світу.

— Я інквізитор першого рівня, столичний відділ розслідувань! Як мене звати ви вже бачили, а ваші імена, чесне слово, мене не дуже цікавлять. 

Рука інквізитора стиснулася, й зірка миттєво згасла, лише бігали костяжками невеликі сріблясті спалахи.

— Не дуже переймаюся вашими провінційними справами – живіть, як заманеться, але на мої питання відповісти доведеться. Перше: що насправді вам відомо про зникнення Аркадія Чорнова?

Поліцейські переминалися з ноги на ногу й у вічі не дивилися. Але подітися було нікуди, почав старший.

— Хтось із ваших, столичних, зателефонував до відділку, зник бо чоловік. На зв'язок не виходить. Ми поїхали – номер порожній. Баба Зіна з рецепції сказала, що вже зо два дні немає, пішов кудись одного ранку та й привіт. Шукати – шукали, та де ж ти знайдеш, як ніхто його не бачив. До нас здоровкатися теж чомусь не забігав. Ми навіть, який він на вигляд, тільки з опису знаємо. А речі, речі ми – до коробки й у центр відправили. Все.

Григорій розім’яв занімілий кулак. 

— Речі кажеш, а нічого не забули відправити, все до коробки поклали? — спитав і, внутрішньо сконцентрувавшись, обвів поліцейських поглядом.

Старший стояв як стояв, додати йому, видно, було нічого, а от молодший якось мимоволі сіпнувся, але Григорію цього вистачило. До того ж легкий аромат магічно підсиленої трави стояв навіть у кабінеті.