Тотальна помилка

​Минуло півроку.
​Бетонне пекло, залите вічним дощем і неоновим світлом поліцейських мигалок, залишилося далеко позаду. Селище Лоданштаг ховалося в обіймах густих, незайманих лісів за шістсот кілометрів від їхнього минулого життя. Тут не було ні камер відеоспостереження, ні зашифрованих серверів, ні людей у чорних позашляховиках. Тут, у Лоданштагу, здавалося, не залишилося місця для таємниць і тіней — лише нескінченна зелень, чисте повітря і глибоке, спокійне озеро, що відбивало безхмарне блакитне небо.
​Нейтон сидів на теплому дерев'яному пірсі, звісивши босі ноги над кришталево чистою водою. На ньому були прості вицвілі шорти та легка світла футболка — одяг, у якому неможливо було сховати зброю чи тактичні ножі. Поруч, на нагрітих сонцем дошках, стояла відкрита пляшка холодного пива, по склу якої стікали краплі конденсату. У руках він тримав звичайнісіньку вудку. Поплавок ліниво погойдувався на дрібних хвилях, але Нейтон навіть не дивився на нього.
​Його погляд був спрямований на далекий, темний ліс на протилежному березі озера, а потім повільно перевівся ближче.
​Метрах за двадцять від пірса, на яскраво-жовтому надувному матраці, плавала Дженін. Вона лежала на спині, підставивши обличчя ласкавому сонцю, заплющивши очі і звісивши одну руку в прохолодну воду. Її темне волосся розсипалося по пластику, а на губах грала легка, безтурботна усмішка. Вона дихала рівно і глибоко. З її обличчя остаточно зникла та блідість і той тваринний страх, які супроводжували її в місті. Вона знову навчилася спати ночами. Вона знову навчилася сміятися.
​Нейтон зробив ковток холодного пива, відчуваючи, як приємна гіркота освіжає горло. Він милувався цим пейзажем. Милувався нею. Вперше за сім довгих, чорних років його внутрішня стиснута пружина розслабилася. Його мозок більше не прораховував траєкторії польоту кулі чи маршрути відходу. Він дозволив собі повірити, що війна виграна. Артур Стерлінг перетворився на попіл у власному кабінеті. Схема була зруйнована, імена заплямовані, а вони вдвох стали привидами, які знайшли свій рай.
​Це було нове життя. Життя, якого, як він думав, він ніколи не заслуговував.
​Вудка трохи сіпнулася, але Нейтон проігнорував клювання. З кишені його шортів почулася коротка, глуха вібрація.
​Це був його єдиний зв'язок із зовнішнім світом — захищений, зашифрований термінал, який він вмикав лише раз на тиждень, щоб моніторити залишкові процеси в тіньовому сегменті мережі та переконуватися, що їх ніхто не шукає.
​Він недбало, розслабленою рукою дістав телефон. Екран розблокувався, скануючи його обличчя. Нейтон примружився від яскравого сонця, відкриваючи автоматичний звіт новинних агрегаторів, налаштованих на ключові слова з їхнього минулого.
​Те, що він побачив у першому ж рядку, змусило його кров миттєво перетворитися на лід.
​Температура повітря навколо нього ніби впала на десять градусів. Пальці, що тримали телефон, побіліли від напруги.
​«Офіційне спростування: Суд зняв усі звинувачення. Елітна клініка "Едем" відновлює свою роботу після піврічної перерви»
​Нейтон перестав дихати. Його очі, які ще секунду тому випромінювали спокій, знову перетворилися на дві чорні, бездонні прірви. Він швидко, рваним рухом відкрив повну статтю.
​Текст бив його по обличчю кожним словом. Усі ті гігабайти фінансових транзакцій, які він пустив у мережу, всі докази зв'язків Стерлінга, Вейна та Корвіна з викраденнями — усе це було визнано судом «недопустимими доказами, отриманими шляхом кібератаки». Гучні розслідування затихли, куплені судді закрили справи через «брак прямих свідків», а смерть Артура Стерлінга була офіційно визнана нещасним випадком через витік газу.
​Але найстрашнішим був не текст. Найстрашнішим було фото, прикріплене до статті.
​З екрана на нього дивився чоловік років шістдесяти. Ідеально скроєний костюм, сиве волосся, холодні, владні очі, які, здавалося, дивилися прямо в душу Нейтону крізь скло смартфона. Підпис під фотографією гласив: "Генеральний інвестор та голова опікунської ради фонду, чиє ім'я нарешті очищено від наклепу".
​Нейтон дивився на це обличчя, і пазл, який він вважав зібраним, раптом розсипався на тисячі кривавих шматків, формуючи нову, жахливу картину.
​Бос. Той самий чоловік, про якого з таким жахом говорив Маркус Вейн. Людина, яка організувала автокатастрофу для батька Нейтона.
​Увесь цей час Нейтон був упевнений, що відрубав змії голову, підірвавши кабінет Стерлінга. Він був упевнений, що декан і був тим самим ляльководом. Але зараз, дивлячись на це фото і читаючи про те, як легко синдикат розчавив судову систему і відродив «Едем» з попелу, Нейтон зрозумів свою фатальну, наївну помилку.
​Стерлінг ніколи не був Босом. Стерлінг був лише високопоставленим менеджером. Зручним фасадом. Буфером, який справжній Бос пожертвував, щоб замести сліди, перечекати бурю, а потім знову запустити конвеєр смерті.
​Він не знищив імперію. Він просто змусив її зробити паузу. А справжній диявол досі сидів у своєму пентхаусі, потягуючи віскі і віддаючи накази.
​Поплавок на воді різко пішов на дно — риба заглотнула наживку. Вудка смикнулася, ледь не випавши з рук, але Нейтон цього навіть не помітив.
​Він повільно, дуже повільно натиснув кнопку блокування. Екран згас, перетворившись на чорне дзеркало. Нейтон опустив руку з телефоном на коліно. Його ідеальне нове життя щойно дало глибоку, незворотну тріщину.
​— Нейтоне! — пролунав над водою дзвінкий, щасливий голос.
​Він підняв голову. Дженін перекинулася на живіт на своєму яскравому матраці. Вона махала йому рукою, сміючись. Краплі води виблискували на її шкірі під сонцем. Вона виглядала такою живою, такою безпечною.
​— Подивись, яка тепла вода! Кидай ту вудку, пливи до мене! — гукнула вона, її голос луною рознісся над тихим озером Лоданштагу.
​Нейтон дивився на неї. Він намагався видавити із себе усмішку, намагався підняти руку, щоб помахати у відповідь, але м'язи обличчя його не слухалися. Всередині нього знову запрацювали шестерні смертоносного алгоритму. Броня, яку він зняв, знову почала наростати на його серці, перетворюючи його на крипту.
​Він повільно опустив погляд на темні дошки пірса. Сонце продовжувало світити, вітер продовжував гойдати верхівки сосен, але Нейтон Тейлс уже не був тут. Він знову був там, у дощовому, бетонному місті.
​Він не закінчив справу. Він не докопався до головного. І глибоко в душі він уже знав: привид не може жити на сонці. Йому доведеться повернутися в темряву.
​