Нове життя

Важкі металеві двері квартири зачинилися за ними, і цього разу звук замка пролунав не як вирок, а як остаточна крапка.
​Вони стояли в темному коридорі, стікаючи водою, задихаючись так, ніби щойно пробігли марафон завдовжки в ціле життя. За вікнами все ще лютувала злива, але тут, усередині, панувала неймовірна, майже оглушлива тиша. Адреналін, який тримав їх на ногах останні години, почав стрімко падати, залишаючи по собі лише пекучу втому.
​Нейтон першим порушив мовчання. Він стягнув із голови мокру балаклаву, кинув її на підлогу і важко сперся спиною на стіну. Його груди здіймалися, але в темних очах більше не було тієї крижаної, мертвої порожнечі. У них відбивалося полегшення.
​— Знімай це все, — тихо сказав він, дивлячись на промоклий наскрізь чужий плащ Дженін. — Нам треба перевдягнутися. Швидко.
​Вона мовчки кивнула, її руки все ще трохи тремтіли після пережитого жаху. Вони розійшлися по різних кімнатах, скидаючи з себе мокрий, брудний одяг, який тепер назавжди пахнув порохом, димом і страхом. Дженін швидко натягнула сухі джинси та теплий светр, які Нейтон залишив для неї. Коли вона повернулася до вітальні, він уже був у звичайних темних штанях та простому сірому худі. Він більше не виглядав як привид-убивця. Він знову був просто Нейтоном.
​Він не став вмикати світло чи свої монітори. Замість цього Нейтон підійшов до свого масивного робочого столу, опустився на одне коліно і дістав із кишені тактичний ніж.
​Дженін здивовано спостерігала, як він просунув лезо ножа в непомітну щілину під масивною металевою ніжкою столу. Пролунав тихий хрускіт, і одна з дубових дощок старого паркету піднялася. Нейтон відклав ніж, засунув руку в утворену схованку і витяг звідти товстий, запаяний вакуумний пакет.
​Він підвівся, розірвав цупкий пластик і підійшов до Дженін.
​— Тримай, — він простягнув їй невелику стопку документів.
​Дженін обережно взяла їх. У тьмяному світлі з вікна вона побачила новенький закордонний паспорт, водійське посвідчення, кілька банківських карток і соціальний номер. Вона відкрила паспорт. Звідти на неї дивилося її власне фото, але ім'я та прізвище належали абсолютно іншій людині, народженій в іншому штаті.
​Вона підняла на нього шокований погляд.
​— Нейтоне... що це? Коли ти встиг? — її голос перехопило від здивування.
​— Я приготував їх ще два дні тому, — спокійно відповів він, ховаючи свій власний новий паспорт у внутрішню кишеню куртки. — Тієї ночі, коли ти спала на моєму дивані вперше. Я витягнув тебе звідти, але я знав, що це квиток в один кінець. Я знав, що коли почнеться справжня війна, наші старі імена стануть для нас смертними вироками. Корвіна, Стерлінг... ці прізвища тягнуть за собою лише смерть.
​Він зробив крок ближче, і вперше за весь цей час його погляд став по-справжньому теплим, позбавленим будь-яких бар'єрів.
​— Все скінчено, Дженін, — м'яко промовив він. Його голос більше не нагадував скрегіт металу. — Місію виконано. Стерлінг мертвий, його лігво зруйноване, сервери згорять, а інформація, яку я пустив у мережу, доб'є їхню імперію. Система розвалюється.
​Він обережно простягнув руку і торкнувся її щоки, стираючи брудну краплю від дощу. Цього разу він не відсторонювався.
​— Тобі більше не треба боятися. Ти вільна.
​Дженін відчула, як на очі навертаються гарячі сльози. Вона поривчасто притиснулася до його долоні, заплющивши очі. Усе закінчилося. Цей жах, ці перегони зі смертю залишилися позаду.
​— А як ми виберемося з міста? Твій мотоцикл... поліція буде шукати його, — тихо спитала вона, не відкриваючи очей.
​— Мотоцикл залишиться тут, як і ці монітори, як і це життя, — Нейтон ледь помітно посміхнувся. — Я придбав позашляховик на підставну особу. Він чекає на нас на підземному паркінгу того самого супермаркету, куди ми їздили за продуктами. Він повністю заправлений, у багажнику є готівка та аптечки.
​Він узяв її за руку, міцно і надійно переплітаючи свої пальці з її.
​— Ходімо. Нас тут більше нічого не тримає.
​Вони вийшли з квартири, навіть не замкнувши двері. Їм більше не було чого ховати. Вони спустилися темними сходами і вийшли під холодний дощ, але цього разу він не здавався їм ворожим. Вони йшли поруч, сховавшись під одним великим капюшоном Нейтона, швидко долаючи знайомі квартали індустріального району.
​Супермаркет уже був зачинений, але вхід на підземний паркінг залишався відкритим. У тьмяному світлі люмінесцентних ламп вони знайшли темно-синій, непримітний, але надійний джип. Нейтон натиснув кнопку на брелоку, машина тихо кліпнула фарами.
​Вони сіли всередину. Салон пахнув новою шкірою та спокоєм. Нейтон завів двигун, увімкнув обігрівач, і тепле повітря миттєво почало зігрівати їхні змерзлі руки. Він перевів важіль коробки передач і плавно виїхав із паркінгу на нічні вулиці.
​Позаду них залишалося місто, залите дощем, пронизане сиренами поліції та пожежних машин, що мчали до зруйнованого маєтку декана. Місто, яке забрало в них сім'ї, але в якому вони знайшли одне одного.
​Дженін відкинулася на спинку сидіння, дивлячись на ритмічний рух двірників, що змітали краплі з лобового скла. Вона перевела погляд на Нейтона. Його профіль, освітлений світлом приладової панелі, був спокійним і розслабленим.
​Позашляховик виїхав на порожню автомагістраль, поступово набираючи швидкість. Попереду, розрізаючи темряву потужними фарами, простягалася нескінченна чорна стрічка дороги, яка вела їх далеко звідси. У нове місто. У їхнє нове, спільне життя, де більше не було місця для тіней.