Коли ти дізнаєшся

Годинник у кутку просторого кабінету безшумно відраховував другу годину ночі. За великими панорамними вікнами розкішного заміського будинку Маркуса Вейна вирувала негода — важкі краплі дощу безжально шмагали по склу, розмиваючи вогні нічного міста вдалині. Але всередині панувала штучна, майже мертва атмосфера розкоші та ізоляції.
​Світло було повністю вимкнене. Єдиним джерелом освітлення в кімнаті залишався величезний вигнутий монітор комп'ютера на столі з червоного дерева. На екрані завмер на паузі кадр із якогось старого чорно-білого нуарного детективу, відкидаючи на стіни кабінету бліде, холодне сяйво та довгі, потворні тіні. З дорогих аудіоколонок ледь чутно лилася тягуча, меланхолійна джазова мелодія — хрипкий саксофон плакав у такт дощу за вікном.
​Маркус Вейн, чоловік років п'ятдесяти п'яти з сивиною на скронях та глибокими зморшками втоми на обличчі, сидів у своєму масивному шкіряному кріслі. Він не спав. Останні дві доби сон взагалі уникав його, перетворившись на розкіш, яку він більше не міг собі дозволити. Його краватка була ослаблена, комір дорогої сорочки розстебнутий.
​Він повільно простягнув руку до кришталевого графина, що стояв на столі, і налив собі чергову, вже невідомо яку за ліком, порцію дорогого односолодового віскі. Лід тихо дзенькнув об стінки склянки. Маркус підніс її до губ, закрив очі, вдихаючи терпкий аромат алкоголю.
​У цей самий момент важкі оксамитові штори, що закривали частину панорамного вікна, ледь помітно ворухнулися.
​З абсолютної, густої темряви кутка кімнати відокремився силует. Він не видав жодного звуку. Жодного кроку по дорогому паркету, жодного шереху тканини. Ніби сама тінь набула фізичної форми. Повністю в чорному тактичному костюмі, з натягнутою на очі бейсболкою і глухою чорною маскою, що приховувала обличчя, Нейтон Тейлс наближався до своєї цілі.
​Він підійшов до крісла впритул, немов хижак, що вже загнав свою жертву в кут. Його рука з матово-чорним пістолетом, на кінці якого був накручений довгий циліндр глушника, повільно піднялася в повітря.
​Маркус якраз зробив великий ковток віскі, коли відчув це. Крижаний дотик металевого дула, що жорстко і безкомпромісно вперлося йому прямо у скроню, трохи вище правого вуха.
​Колишній заступник директора дитячого будинку завмер. Його дихання миттєво обірвалося, очі розплющилися, втупившись у порожнечу перед собою. Склянка з віскі зупинилася за міліметр від його губ. Здавалося, навіть час у кімнаті зупинився, підкоряючись лише важкому, ритмічному пульсу крові у скронях Вейна.
​Ця пауза тривала не більше п'яти секунд. А потім сталося те, чого Нейтон не очікував.
​Плечі Маркуса раптом здригнулися. Спочатку це було схоже на спазм страху, але потім кімнату наповнив тихий, сухий, майже божевільний сміх. Це був сміх людини, яка занадто довго чекала на страту, і тепер, коли кат нарешті прийшов, відчула хворобливе полегшення.
​Маркус повільно, намагаючись не робити різких рухів, щоб не спровокувати постріл, опустив руку зі склянкою. Він зробив ще один ковток, проковтнув обпікаючу рідину і відкинувся на спинку крісла, зручніше влаштовуючись під прицілом.
​— Я знав, — прохрипів він, дивлячись на підсвічений монітор перед собою. Його голос тремтів, але в ньому була якась фатальна приреченість. — Я сиджу тут дві ночі поспіль і дивлюся на ці двері. Я знав, що рано чи пізно ти прийдеш і за мною. Як і за тим прокурором.
​Нейтон стояв незворушно. Під чорною маскою його щелепа міцно стиснулася.
​— Так, я знаю, що Вільяма Корвіна вбив саме ти, — продовжував Маркус, гірко посміхаючись і повертаючи голову рівно настільки, щоб краєм ока бачити чорний силует свого ката. — Цей точний, професійний укол у шию. Без шуму, без шансів на порятунок. Ти — той самий привид. Кілер, якого найняли зачистити кінці. Знаєш, що смішно? Після тебе в його дім проник ще хтось. Якісь дилетанти. Вони зробили там повний гармидер, рознесли весь його кабінет, шукаючи його чорну бухгалтерію. От тільки я не знаю, хто це був. Можливо, інші люди Боса, які не довіряли тобі? Вже неважливо. Він догрався у свою жадібність, а я... я просто чекав на тебе.
​Нейтон не зронив ні слова. Його очі, холодні й безжальні, свердлили сиву маківку Вейна.
​Так, це був він. Дві ночі тому саме Нейтон Тейлс, обійшовши всі системи безпеки елітного маєтку, безшумно увійшов до кабінету окружного прокурора. Саме його рука без вагань ввела невідворотний, смертельний токсин у шию Вільяма Корвіна — людини, яка зламала сотні дитячих життів, монстра, який стояв за схемою. Нейтон залишив ту записку — «Він прикривав схему» — як каталізатор. Він знав, що цей напис змусить справжніх замовників запанікувати, вийти з тіні та почати робити помилки. Він прорахував усе. Те, що кімната пізніше буде розгромлена найманцями, які шукали компромат, було частиною його плану.
​Єдиним, чого не було в його ідеальному коді, виявилася Дженін. Дочка людини, яку він холоднокровно стратив. Дівчина, яка зараз спала в його ліжку, довіряючи йому своє життя, і не підозрюючи, що її єдиний захисник — це вбивця її батька. Ця думка на мить обпекла Нейтона зсередини, але він миттєво придушив її, сховавши глибоко в підсвідомість. Емоції роблять тебе мертвим. Зараз мали значення лише факти.
​Він натиснув дулом сильніше на скроню Маркуса, змушуючи того затамувати подих, і нахилився ближче до його вуха. Маркус думав, що Нейтон — найманець Боса. Нехай так і думає.
​— Що робиться з дітьми, які зникають? — голос Нейтона, приглушений тканиною маски, пролунав як скрегіт металу по склу.
​Маркус судорожно ковтнув повітря. Його рука зі склянкою зрадницьки затремтіла, і кілька крапель віскі впали на дорогі штани. Він дивився прямо перед собою, у бліде світло монітора.
​— Я... я справді не знаю, — прошепотів він, і в цьому шепоті чулася абсолютна, жалюгідна щирість розчавленої людини. — Клянусь тобі. Я ніколи не бачив кінцевої точки їхнього маршруту!
​Нейтон ледь помітно відвів курок пістолета назад. Клацання механізму в тиші кімнати прозвучало оглушливо.
​— Не бреши мені, Вейн, — просичав Нейтон. — Ви з Корвіном викреслювали їх зі списків. Куди вони їхали?
​— Нам веліли тільки відправляти їх! — зірвався на відчайдушний, приглушений крик Маркус, втискаючись у крісло. По його скроні, прямо біля холодного дула, покотилася крапля поту. — Ми були просто сортувальною станцією! Бюрократами! Ми готували списки найбільш "невидимих" дітей. Сироти без родичів, ті, кого ніхто ніколи не шукатиме. Ми виводили їх через чорний хід о третій ночі. Я навіть не знаю, куди їх везли!
​Маркус важко дихав, його очі гарячково бігали по кімнаті.
​— Вони самі приганяли автомобілі, — продовжував він виправдовуватися, ніби це могло зняти з нього провину. — Звичайні, непримітні фургони без номерів, із тонованим склом. Водії ніколи не виходили з кабіни. Нам веліли в офіційних документах для комісій писати, що дітей перевели в інші заклади закритого типу або що це екстрене всиновлення. Ми підробляли підписи, ставили печатки. Але... — він затнувся, його голос впав до хрипкого шепоту. — Але там було щось більше.
​— Що саме? — жорстко запитав Нейтон.
​— Гроші, — Маркус нервово облизав пересохлі губи. — Суми, які перераховував фонд на наші офшори за кожну дитину, були астрономічними. За звичайне нелегальне всиновлення стільки не платять. Це був промисловий масштаб. Це була система, яка пожирала цих дітей для чогось іншого. Я боявся навіть думати про те, що з ними роблять там, за зачиненими дверима клініки.
​— Хто велів це робити? — запитав Нейтон, і його голос став ще тихішим, ще небезпечнішим. — Хто стоїть над вами?
​Маркус відчайдушно замотав головою.
​— Я не знаю! Ніхто не знає! — простогнав він. — Він — привид. Я ніколи не бачив його особисто. Ніхто з нашої ланки не бачив. Навіть Корвін спілкувався з ним лише через посередників. Ніяких імен. Ніяких підписів. Лише ініціал. Завжди одна літера "Е".
​— Де сервери з реальними даними пацієнтів та транзакціями? Де вони зберігають інформацію про дітей?
​— Я не знаю! Я просто бухгалтер смерті! — Маркус підняв вільну руку в захисному жесті. — Можливо, в самому «Едемі». Можливо, за кордоном. Нам ніколи не давали доступу до центральної системи.
​Нейтон стояв у тиші, перетравлюючи почуте. Вейн вичерпав свою інформативність.
​Маркус повільно заплющив очі, по його щоці скотилася самотня сльоза страху.
​— Давай, — прошепотів він. — Закінчуй це. Я все одно вже мрець. Якщо не ти, то люди Боса прийдуть за мною завтра. Я став занадто слабкою ланкою. Просто... не роби боляче, добре?
​Кімнату заповнила лише тягуча джазова мелодія саксофона та шум дощу за вікном. Нейтон дивився на людину, яка власними руками підписала вироки сотням дітей. Його палець на спусковому гачку не здригнувся.
​