Виключення зі списків

Ранок у квартирі Нейтона почався не з променів сонця — важкі сірі хмари за вікном не пропускали світло, залишаючи вітальню в напівтемряві. Дженін повільно розплющила очі. Її шия страшенно затекла. Вона спробувала поворухнутися і тихо застогнала: вночі вона, мабуть, уві сні перебралася з дивана у велике шкіряне крісло Нейтона, згорнувшись там калачиком. Тіло нило від незручної пози, а в голові гуло від перевтоми.
​Крізь цей туман пробився запах. Пахло міцною, свіжозмеленою кавою. Цей гіркуватий, насичений аромат трохи прояснив її затуманений розум і змусив остаточно прокинутися.
​Дженін сіла рівно, розтираючи занімілі плечі, і її погляд миттєво впав на дерев'яну поличку поруч. Там лежав її телефон, який вона вчора ввечері відкинула подалі, намагаючись сховатися від світу. Вона потягнулася до нього. Екран засвітився від дотику, показуючи десятки сповіщень. Але одне з них, від невідомого номера, змусило її серце боляче вдаритися об ребра і завмерти.
​«Сьогодні о 22:30, біля старого депо, я передам тобі те, що велів твій батько. Краще тобі з'явитися».
​Час відправлення — вчорашній вечір. Вона пропустила його.
​Крижаний холод миттєво розлився її венами. Адреналін вдарив у голову з такою силою, що перед очима потемніло. Хтось від батька? Компромат? Докази? І вона все це проспала! Паніка і відчай стиснули горло. Вона гарячково розблокувала екран, її пальці сильно затремтіли над клавіатурою, коли вона почала швидко набирати відповідь: «Хто це? Я щойно побачила...»
​— Я б на твоєму місці цього не робив, — пролунав спокійний, низький голос прямо над її головою.
​Дженін здригнулася і різко підняла погляд. Нейтон стояв поруч. На ньому були ті самі сірі спортивні штани і проста чорна футболка. У руках він тримав два великих керамічних горнятка, з яких піднімалася пара. Його обличчя, як завжди, не виражало абсолютно нічого, але рухи були швидкими і беззаперечними. Він поставив одне горнятко на столик, вільною рукою м'яко, але надзвичайно твердо перехопив її зап'ястя і витягнув телефон з її тремтячих пальців.
​— Гей! Що ти робиш... — Дженін спробувала обуритися, але Нейтон просто поклав телефон екраном донизу на інший кінець столу, поза зоною її досяжності.
​Він простягнув їй каву.
​— Це пастка, Дженін, — сказав він рівним, беземоційним тоном, сідаючи на край дивана навпроти неї. — Ті самі люди, що перевернули догори дриґом кабінет твого батька, шукають те, що він міг сховати. Вони логічно вирішили, що ти знаєш, де це. Ця смс — найпримітивніший спосіб виманити тебе в безлюдне місце. Якби ти туди пішла вночі, ти б уже не повернулася.
​Дженін дивилася на нього широко розплющеними очима, обхопивши гаряче горнятко обома руками. Він мав рацію. Це було так логічно і так моторошно.
​У цей час фоном працював телевізор, який вона забула вимкнути вночі. Йшов ранковий випуск місцевих новин. Дикторка монотонно зачитувала зведення, і раптом на екрані з'явилася яскрава червона плашка з написом «ТЕРМІНОВО», а фоном пішли розмиті кадри поліцейських мигалок, що освітлювали якісь старі цегляні руїни.
​«...жахлива знахідка сьогодні вночі на території покинутого залізничного депо в індустріальному районі,» — голос ведучої став напруженим. «Патруль поліції виявив тіла трьох невідомих чоловіків міцної статури, одягнених у темні костюми. За попередніми даними слідства, всі троє були вбиті точними пострілами в голову з близької відстані. Ознак пограбування немає. Поліція розглядає версію жорстоких кримінальних розбірок...»
​Клік.
​Екран миттєво згас. Нейтон опустив пульт на стіл. Його обличчя залишалося кам'яним, він не виявив жодної краплі здивування. Він навіть не подивився на чорний екран і не вимовив ні слова про почуте. Він просто відкинувся на спинку дивана і зробив повільний ковток своєї чорної кави.
​Але Дженін завмерла. Горнятко в її руках ледь не перехилилося, розливаючи гарячий напій. Її мозок працював на максимальних обертах, зіставляючи факти в одну жахливу картину.
​Смс із запрошенням на зустріч.
Час: 22:30.
Місце: Старе депо.
Три трупи. Постріли в голову.
​Вона з непідробним жахом перевела погляд на свій телефон, що лежав екраном донизу, а потім на Нейтона.
​— Боже мій... — прошепотіла вона, і її голос зірвався. — Нейтоне... це ж те саме депо. Мене кликали саме туди.
​Нейтон мовчки дивився на неї своїми темними, непроникними очима. Він не питав її думки, не вдавав шокованого. Кров цих трьох була виключно на його руках, але для Дженін він був просто хлопцем, який мирно провів цю ніч у сусідній кімнаті.
​— Якби я не заснула... якби я прочитала це повідомлення вчасно і побігла туди... — її почало бити дрібне, неконтрольоване тремтіння. Уява малювала жахливі сцени того, як ці троє чоловіків у костюмах чекали на неї в темряві, а потім хтось невідомий убив їх усіх. Можливо, це були їхні ж конкуренти. Можливо, хтось намагався прибрати свідків. Їй було абсолютно байдуже хто. Головне — її там не було. Вона дивом уникнула смерті.
​— Ти була тут. У безпеці, — жорстко, з металевим натиском сказав Нейтон, перериваючи потік її паніки. Він нахилився ближче, змушуючи її дивитися йому прямо в очі. — І ти залишатимешся зі мною. Це єдиний варіант, при якому ти доживеш до того моменту, коли все закінчиться.
​Його абсолютна, нелюдська впевненість подіяла на неї як сильне заспокійливе. Цей холодний, відсторонений хлопець зараз був її єдиним якорем у світі, який стрімко летів у прірву. Вона судорожно кивнула, погоджуючись на все. Ніхто навіть не уявляв, наскільки безпечно їй було поруч із тим, хто насправді був здатен на холодну ліквідацію трьох професійних найманців.
​— Що ми будемо робити далі? — тихо спитала вона, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. — Я не можу просто сидіти в чотирьох стінах і чекати. Ті люди... вони зрозуміють, що я не прийшла.
​— Їм зараз не до тебе, — відрізав Нейтон. Його мозок уже вибудував ідеальний алгоритм дій на день. — Ті, хто чекав на тебе в депо, мертві. Їхній Бос зараз намагається зрозуміти, хто їх прибрав і чому. У них немає часу шукати перелякану студентку. А щоб у них не виникло підозр, якщо за тобою все ж стежать, ти повинна стати максимально звичайною.
​Дженін нерозуміюче кліпнула.
​— Звичайною?
​— Ми йдемо в університет, — сказав він так буденно, ніби пропонував просто випити води. — Паніка і зникнення з радарів — це визнання того, що ти маєш якусь інформацію. Ти — звичайна дівчина, яка в глибокому шоці від смерті батька, але намагається триматися за рутину, щоб не з'їхати з глузду. Ти прийдеш на пари. Сядеш на своє місце. Ні з ким не будеш говорити про те, що сталося. Зіграєш розбиту горем доньку — для тебе це не буде складно, бо ти нею і є.
​Дженін важко сковтнула. Повернутися туди, в їдальню, в аудиторії, де всі будуть знову на неї витріщатися? Але сперечатися з Нейтоном не було сенсу.
​— А після пар? — боязко спитала вона.
​— Після пар ми поїдемо в супермаркет. Купимо продукти, — продовжив Нейтон роздавати вказівки. — Робимо максимально буденні речі. Показуємо всім, що ти не маєш жодного стосунку до нічних розбірок, "схем", компроматів і криміналу. Твоє життя продовжується. А потім — одразу додому. Сюди.
​Він підвівся, взявши своє спорожніле горнятко з-під кави.
​— Пий. У тебе є двадцять хвилин на душ і збори. Я чекаю біля дверей.