Тінь амфітеатру

Місто вже давно потонуло в густих сутінках, коли Дженін нарешті підійшла до свого будинку. Вона блукала вулицями кілька годин поспіль, дозволяючи холодному весняному вітру вивітрити з голови нав’язливі думки. Навчання, подруги, які раптом здалися їй абсолютно чужими зі своїми порожніми розмовами, і Нейтон — хлопець, чий крижаний погляд і відточені рухи ніяк не йшли з пам'яті.
​Але що ближче вона підходила до власного двору, то важчими ставали її кроки. Будинок окружного прокурора височів над вулицею, мов похмура фортеця, і Дженін ніколи не відчувала себе там у безпеці. Її батько був жорсткою, владною людиною. Тираном, який контролював кожен її крок, кожну оцінку і кожне знайомство. «Ти — обличчя моєї репутації, Дженін. Тримай спину рівно і не роби помилок», — це було єдине, що вона чула від нього роками. У неї не було ні матері, ні братів чи сестер, ні теплих сімейних вечорів. Тільки він, його вічні накази та його таємниці. Батько завжди щось приховував, замикаючись у своєму кабінеті годинами, і забороняв їй навіть наближатися до його робочих документів.
​Дженін повернула ключ у замку. Важкі дубові двері відчинилися з тихим клацанням.
​Вона переступила поріг і завмерла. Будинок зустрів її абсолютною, неприродною тишею. Зазвичай у цей час працював телевізор у вітальні або лунав гучний голос батька, який розпікав когось по телефону. Але зараз повітря було густим, нерухомим і якимось... мертвим. Не було чутно навіть звичного гудіння холодильника чи цокання великого годинника в холі.
​Вона обережно зняла пальто, повісивши його на гачок.
​— Тату? — покликала вона. Голос пролунав невпевнено, розчинившись у темряві коридору.
​Відповіді не було. Тільки її власне прискорене серцебиття відлунювало у вухах.
​— Тату, я вдома! — спробувала вона гучніше, роблячи кілька кроків углиб будинку. Світло горіло лише на другому поверсі, смужкою пробиваючись з-під дверей його особистого кабінету.
​З кожним кроком дерев'яними сходами тривога всередині неї розросталася, скручуючись у тугий, холодний вузол. Вона підійшла до дверей кабінету. Вони були трохи прочинені. Дженін потягнулася рукою до мідної ручки, і двері піддалися з ледь чутним скрипом, відкриваючи вид на кімнату.
​Те, що вона побачила, змусило її дихання зупинитися.
​Кабінет, який батько завжди тримав в ідеальній, педантичній чистоті, був перевернутий догори дриґом. Книги скинуті з полиць, шухляди масивного дубового столу вирвані з "м'ясом", а по всьому дорогому перському килиму були розкидані сотні аркушів паперу.
​Але найстрашніше знаходилося в центрі кімнати.
​Її батько лежав на підлозі, біля свого перекинутого шкіряного крісла. Він лежав на спині, неприродно вивернувши руку. Дженін зробила крок, потім ще один, не відчуваючи під собою ніг. Сумка вислизнула з її ослаблих пальців і з глухим звуком впала на підлогу. Вона опустилася на коліна поруч із ним.
​Його очі були широко розплющені, у них застиг вираз чистого, тваринного жаху. Обличчя набуло блідо-сірого, воскового відтінку. Дженін тремтячою рукою потягнулася до його обличчя, але її погляд раптом зачепився за деталь на його шиї. Прямо над сонною артерією виднілася чітка, темно-бордова крапка від проколу, навколо якої шкіра вже почала набухати потворним синяком. Це був не серцевий напад. Хтось ввів йому смертельну дозу чогось прямо в кров. Укол у шию, швидкий і безжальний.
​Вона не кричала. Шок був настільки глибоким, що просто паралізував її голосові зв'язки. У горлі стояв гіркий ком. Він був тираном, він робив її життя нестерпним, але він був її єдиною родиною. А зараз він був просто тілом на підлозі.
​Її погляд, затуманений першими сльозами, ковзнув по розкиданих навколо паперах. Прямо біля його нерухомої, зведеної судомою руки лежав білий аркуш, який явно не належав до офіційних документів прокуратури.
​На ньому великими, недбалими літерами, ніби написаними нашвидкуруч чорним маркером, був залишений єдиний напис:
​«ВІН ПРИКРИВАВ СХЕМУ»
Дженін дивилася на ці слова, і її світ, який ще вранці здавався просто складним, остаточно розколовся на тисячі гострих уламків. Далі все було як в тумані. Поліція, допит, детективи та жовті стрічки.

Аудиторія 304 наступного ранку виглядала так само, як і завжди: галаслива, наповнена запахом дешевої кави та відлунням безтурботних студентських розмов. Світло люмінесцентних ламп різко било по очах, а за вікном сіре небо продовжувало сипати дрібним, неприємним дощем. Для всіх інших це був звичайний четвер. Але не для Дженін.
​Нейтон прийшов першим. Він сидів на своєму звичному місці у самому кутку останнього ряду. Капюшон чорного худі традиційно приховував обличчя, перетворюючи його на мовчазну тінь. На екрані його ноутбука швидко миготіли рядки коду — він намагався пробити зовнішній брандмауер приватної клініки «Едем», шукаючи будь-яку шпарину в їхній системі безпеки. Його пальці літали по клавіатурі з холодною, машинною точністю.
​Коли важкі двері аудиторії відчинилися, загальний гомін на мить не стих, як це бувало при появі викладачів, але частина студентів здивовано повернула голови.
​До приміщення зайшла Дженін.
​Від тієї яскравої, доглянутої дівчини з ідеальною осанкою, яка ще вчора впевнено йшла поруч із Нейтоном, не залишилося й сліду. На ній був безформний темний светр, натягнутий поверх якоїсь зім'ятої футболки, і прості чорні джинси. Її розкішне темне волосся було недбало зібране у вузол на потилиці, кілька пасм вибилися і спадали на обличчя. Але найбільше лякало її обличчя — воно було білим, як крейда, з глибокими фіолетовими тінями під очима. Її погляд, зазвичай жвавий і уважний, зараз був абсолютно порожнім, скляним. Вона дивилася крізь людей, крізь стіни, бачачи перед собою лише одну картину: тіло батька на перському килимі та кривий напис чорним маркером.
​— Джен! Гей, Дженін, ми тут! — гукнула їй Хлоя з третього ряду, поплескуючи по вільному місцю поруч із собою.
​Макс, який сидів неподалік, теж випростався, намагаючись приховати вчорашній забій, і кинув на неї самовпевнений погляд, очікуючи, що вона підійде до їхньої компанії.
​Але Дженін навіть не кліпнула. Вона пройшла повз Хлою, повз Макса, не звернувши на них жодної уваги, наче вони були лише голограмами. Її рухи були механічними, як у зламаної ляльки. Вона повільно піднімалася сходами все вище і вище, залишаючи галасливий центр аудиторії позаду.
​По залу прокотилася хвиля здивованого перешіптування. Усі погляди були прикуті до неї, коли вона досягла останнього ярусу — території «відлюдника».
​Дженін зупинилася. Вона не підійшла впритул до Нейтона, як зробила це вчора біля автомата. Вона пройшла вздовж довгого столу і важко опустилася на стілець приблизно за два метри від нього. Між ними залишилося два порожніх сидіння — мовчазний кордон у напівтемряві останнього ряду.
​Вона випустила сумку з рук, і та з глухим стукотом впала на підлогу. Дженін не стала діставати ні ноутбук, ні зошит. Вона просто поклала лікті на стіл, обхопила себе руками за плечі, наче намагалася зігрітися, і втупилася нерухомим поглядом у порожню інтерактивную дошку далеко внизу.
​Клацання клавіатури Нейтона раптово припинилося.
​Він не повертав голови, але його боковий зір зафіксував кожну деталь. Його розум, натренований роками аналізувати загрози та поведінку людей, миттєво зчитав ситуацію. Вона не прийшла сюди, щоб дратувати його чи гратися в рятівницю, як вчора.
​Нейтон повільно повернув голову в її бік. З-під темного капюшона його уважні очі ковзнули по її згорбленій фігурі. Він побачив дрібне, неконтрольоване тремтіння її плечей. Побачив блідість шкіри та почервонілі, запалені від безсонної ночі очі, у яких застиг чистий, непідробний жах.
​Він знав цей погляд. Він бачив його щоразу, коли дивився у дзеркало в сиротинці перші кілька місяців. Це був погляд людини, чий світ щойно розірвало на шматки, людини, яка раптово опинилася у вільному падінні без парашута.
​Мовчання між ними було густішим за будь-який шум в аудиторії. Нейтон розумів, що її вибір місця не був випадковим. Вона втекла від своїх фальшивих друзів туди, де було найтемніше. Туди, де сидів єдиний, хто не буде ставити дурних запитань і лізти в душу. Вона підсвідомо шукала прихистку в тіні, яку він створював навколо себе.
​Він знову перевів погляд на свій монітор. На екрані все ще висіли дані про приватну клініку та благодійний фонд, з яким був пов'язаний дитячий будинок. І раптом у голові Нейтона клацнув невидимий тумблер.
​Її батько — окружний прокурор. Людина, яка має доступ до найвищих ешелонів влади, до закритих справ і кримінальних схем міста.
​Нейтон ледь помітно насупив брови. Його пальці знову лягли на клавіатуру, але цього разу рухи були повільнішими. Він відкрив нову вкладку браузера через зашифрований канал і ввів у рядок пошуку ім'я її батька. Місцеві новини ще не встигли вибухнути заголовками, поліція, ймовірно, тримала все в таємниці, але в закритих поліцейських базах, до яких Нейтон мав доступ, вже міг з'явитися рапорт.
​Дженін тим часом сиділа нерухомо. У її вухах все ще стояв уявний голос батька, а перед очима палав той проклятий аркуш паперу. «Він прикривав схему». Яку схему? Чому його вбили так жорстоко? Хто тепер прийде за нею? Уперше в житті їй було по-справжньому холодно і страшно, і єдине, що хоч трохи заспокоювало її паніку — це присутність мовчазного хлопця в чорному худі за два метри від неї. Він був небезпечним, але зараз ця небезпека здавалася їй надійнішою за будь-кого в цьому залі.
​Дзвінок на пару розірвав повітря, викладач зайшов до аудиторії, і студенти неохоче затихли. Але на останньому ряду, у тіні амфітеатру, почалася зовсім інша, невидима для решти історія.
​