Буду твоїм другом

​Велика потокова аудиторія 304 гула, наче розбурханий вулик. Для студентів третього курсу факультету програмування систем безпеки це був звичайний ранок вівторка. Повітря було наповнене запахом дешевої кави з автоматів, ледь вловимим озоновим душком від десятків увімкнених ноутбуків та нескінченним гомоном. Тут обговорювали все: від нових вразливостей у криптографічних протоколах до того, де провести вечір п’ятниці.
​Двері з тихим рипом відчинилися, і на якусь частку секунди загальний шум біля входу стих. До аудиторії зайшов Нейтон.
​Він рухався так, ніби гравітація діяла на нього інакше — важко, але абсолютно безшумно. На ньому були темні, трохи мішкуваті спортивні штани, а на одному плечі висів потертий чорний рюкзак, який здавався невіддільною частиною його тіла. Але головним атрибутом, його особистою бронею, було чорне худі. Капюшон був насунутий так глибоко, що обличчя хлопця ховалося в густій тіні, залишаючи видимою лише лінію напруженого підборіддя. Руки він міцно сховав у кишені штанів, а погляд був намертво прикутий до підлоги.
​Він ішов проходом між партами, навіть не намагаючись підняти голову.
​— О, дивіться, хто виліз зі своєї печери! — пролунав гучний, насмішкуватий голос із середніх рядів. Це був Макс, неформальний лідер місцевої компанії «еліти» курсу, який завжди самостверджувався за рахунок інших. — Прийом, Тейлсе! Земля викликає Тейлса!
​Нейтон не збавив кроку. Жоден м'яз на його обличчі не здригнувся. Він просто йшов далі, наче голос Макса був лише білим шумом, перешкодою на радіочастоті, яку він давно ігнорує.
​— Що, хакер, мову відняло? Чи ти з реальними людьми спілкуватися не вмієш, тільки з консоллю? — підхопив інший хлопець, спеціально виставивши ногу в прохід, щоб перечепити Нейтона.
​Нейтон плавно, майже рефлекторно, обійшов перешкоду, навіть не глянувши на ногу чи на того, кому вона належала. Його мовчання та абсолютна відсутність реакції лише сильніше розпалювали компанію.
​— Який же він фрік, — пирхнув Макс, і його обличчя скривилося в зневажливій посмішці. — Кажуть, він вчора намагався зламати сервери Пентагону, але мамка висмикнула шнур з роутера! Скажи, Нео, ти хоч миєшся під тим капюшоном?
​Компанія хлопців вибухнула гучним, різким сміхом. У спину Нейтону полетіли слова: «псих», «відлюдник», «німий». Але він залишався крижаною брилою в кімнаті, повній киплячої води. Його кроки були такими ж рівними, як і секунду тому.
​За кілька пар від цієї сцени сиділа Дженін. Вона різко виділялася на фоні темних кольорів одягу більшості студентів-програмістів: на ній була ніжна рожева сорочка, акуратна спідниця, а темне волосся хвилями спадало на плечі. Вона нервово поправила окуляри на переніссі. Її великі темні очі невідривно стежили за Нейтоном.
​Коли вона почула сміх хлопців, її серце болісно стиснулося. Їй було фізично неприємно від цієї жорстокості. Вона бачила напружену лінію його плечей і могла лише уявити, як важко нести на собі такий тягар щоденної ненависті.
​— Боже, він реально мене лякає, — прошепотіла їй на вухо Хлоя, одна з її численних подруг, тихенько хихикаючи. — Ти бачила його вигляд? Це ж типовий маніяк. Сподіваюсь, він не принесе сюди якусь зброю.
​Дженін змусила себе видавити коротку, слабку посмішку, щоб не виділятися. Її пальці міцно стиснули ремінець сумки. «Скажи їм, щоб замовкли. Заступись за нього», — кричав внутрішній голос. Але вона мовчала. Страх втратити своє місце в компанії, страх стати наступною мішенню для насмішок Макса та його друзів паралізував її волю. Вона лише з глибоким, німим жалем дивилася вслід Нейтону, надсилаючи йому поглядом вибачення, яке він ніколи не побачить.
​Нейтон нарешті дістався своєї мети — останнього ряду. Це була його територія, найвищий ярус амфітеатру, де освітлення було найтьмянішим. Він сів у самий куток, біля холодної стіни.
​Повільними, методичними рухами він зняв рюкзак і поклав його на парту. Капюшон так і залишився на голові, утворюючи надійний бар'єр між ним та рештою світу. Нейтон дістав свій робочий інструмент — масивний, чорний ноутбук без жодних логотипів, який виглядав радше як військова техніка, ніж студентський лептоп. Відкрив кришку. Екран залишався темним.
​Потім він засунув руку в кишеню і дістав невелику, металеву флешку. На ній не було жодних маркувань, лише подряпини від частого використання. Він вставив її в USB-порт. Пролунав тихий, ледь чутний клік.
​Тільки тоді він ледь помітно видихнув, розслабивши плечі на міліметр. Його пальці лягли на клавіатуру.
​У цей момент над дверима пролунав різкий електронний дзвінок, розрізаючи шум в аудиторії. Двері знову відчинилися, і всередину швидким кроком зайшов професор Кавана, викладач архітектури криптосистем. Сміх миттєво стих. Студенти поспіхом розбіглися по своїх місцях, відкриваючи редактори коду та конспекти. Соціальна драма закінчилася, поступившись місцем суворій академічній реальності.
​Нейтон Тейлс сидів нерухомо у своєму темному кутку. На екрані його ноутбука, відбиваючись в очах, захованих під капюшоном, побігли перші рядки зеленого коду.

​Голос професора Кавани лунав монотонно і сухо, наче працював старий матричний принтер. Він креслив на інтерактивній дошці складні схеми шифрування, розповідаючи про стійкість алгоритмів RSA та еліптичні криві. Студенти на нижніх рядах старанно стукали по клавіатурах, конспектуючи кожне слово, іноді перешіптуючись.
​Але для Нейтона, прихованого в напівтемряві останнього ряду, лекція була лише білим шумом. Його реальний світ зараз знаходився по той бік екрану, у безодні баз даних та прихованих серверів.
​На його моніторі не було середовища для розробки чи конспектів. Там було відкрито кілька вікон термінала з чорним фоном, де швидко бігли незрозумілі для звичайного ока рядки.
​Нейтону було двадцять три, але всередині він відчував себе глибоким старцем. Його нормальне життя закінчилося різко, сім років тому. Офіційний висновок слідчих: нещасний випадок, втрата керування на мокрій дорозі, фатальне зіткнення з бетонною опорою. Обоє батьків загинули на місці.
​Але Нейтон знав, що це брехня. Його батько, Річард Тейлс, був детективом, який ніколи не перевищував швидкість і знав свою машину як свої п'ять пальців. А головне — за день до аварії батько був сам не свій. Він замкнувся в кабінеті, годинами з кимось сварився по захищеній лінії, а ввечері, дивлячись на шістнадцятирічного сина тривожним поглядом, сказав лише одне: "Я знайшов те, чого не мав би. Якщо зі мною щось станеться... нікому не вір, Нейте".
​Оскільки інших родичів у Нейтона не було, система швидко пережувала його і виплюнула в державний дитячий будинок «Святої Марти». Ті два роки в сірому, холодному місці з жорстокими правилами викували з нього того відлюдника, яким він став зараз. З того часу минуло вже п'ять років, але пам'ять про дитбудинок не відпускала. Саме там він зрозумів, над чим працював його батько.
​Діти зникали. Не часто, без галасу, але регулярно. Офіційно — «переведені до спеціалізованих закладів» або «втекли». Але Нейтон бачив, як їх виводили посеред ночі, бачив розгублені очі та чув тихі розмови вихователів, яким платили за мовчання.
​Пальці Нейтона літали по клавіатурі беззвучно. Він не відчував смутку — смуток давно вигорів, залишивши по собі холодну, концентровану лють і одержимість правдою.
​Зараз він пропускав свій трафік через ланцюг проксі-серверів у Східній Європі та Азії, приховуючи своє реальне місцеперебування. Його ціллю був закритий архів Департаменту соціальних служб та інтегрована з ним поліцейська база даних зниклих безвісти.
​Він запустив скрипт, який написав ще тиждень тому. Програма шукала специфічні патерни: сироти віком від 12 до 16 років, відсутність найближчих родичів, раптове зняття з обліку з позначкою «переведення» у заклади, які за документами фінансувалися з фіктивних благодійних фондів.
​На екрані спалахнуло червоне попередження про блокування доступу. Нейтон ледь помітно стиснув щелепу.
​— Захист від брутфорсу, — ледь чутно прошепотів він сам до себе. Він швидко відкрив інше вікно, підняв старий бекдор — вразливість, яку залишив у системі соціальної служби один з лінивих адміністраторів ще кілька років тому. Кілька введених команд — і міжмережевий екран пропустив його всередину.
​Він почав стягувати файли. На підключену флешку, яка була зашифрована за військовим стандартом AES-256, полилися дані:
​Відскановані медичні картки зниклих підлітків.
​Звіти про «переведення», де підписи керівників сиротинців явно були підробленими.
​Приховані транзакції між приватним фондом «Новий світанок» та керівництвом дитячого будинку «Святої Марти».
​Він дивився на фотографії цих дітей. Томас, 14 років. Сара, 15 років. Майкл, з яким Нейтон навіть якось ділив кімнату перші місяці. Їхні обличчя миготіли на екрані, відбиваючись у темних очах Нейтона. Його пульс прискорився, але руки залишалися непохитними. Він методично копіював кожен байт інформації. Батько не встиг розплутати цей клубок, тому це зробить він. Навіть якщо доведеться спалити всю цю систему дотла.
​Тим часом в аудиторії хтось голосно позіхнув. Макс, той самий хлопець, що знущався з Нейтона на початку пари, кидав у своїх друзів зібгані шматочки паперу. Дженін, що сиділа на кілька рядів нижче Нейтона, старанно малювала на полях зошита якісь візерунки, зрідка поглядаючи на годинник. Їй було нудно. Ніхто з них не мав ані найменшого уявлення, що в кількох метрах від них, у тіні капюшона, просто зараз розкриваються таємниці, за які люди платили життям.
​Завантаження досягло 100%. Нейтон натиснув комбінацію клавіш, безпечно витягнув флешку і сховав її глибоко у внутрішню кишеню худі, ближче до серця. Він закрив термінали, залишив на екрані лише порожній робочий стіл і вперше за всю пару відкинувся на спинку стільця.
​Попереду був ще довгий шлях. І він тільки почав.