РОЗДІЛ 18.

Офіційні документи про розлучення Дана тримала в руках де довгою. Пальці тримтіли – не від страху, а від усвідомлення. Крапка. Кінець.

Вони повернулись до Львова. Дана оселилась у батьківському домі. З Артемом вони бачились майже щодня. Між ними панувало тяжіння – глибоке та взаємне.

Дана вийшла на роботу в міжнародну компанію. Це було повернення до звичного ритму її життя, який гармонійно поєднувався з новим розділом в її історії.

Одного вечора Артем забрав її після роботи.

- ­Куди їдемо? – усміхнулась вона сідаючи в авто.

- У найкрщий ресторан Львова.

Вона примружилась.

- У мене тут багато улюблених місць. Який саме ресторан ти обрав?

Він кинув на неї короткий погляд і ледь всміхнувся.

- У Артема вдома.

Вона засміялась.

Його квартира була світлою, з великими вікнами і теплими дерев’яними акцентами. Поки він щось смажив на плиті, Дана сиділа на кухонній стільниці. Кухня наповнилась ароматами спецій та масла.

Коли Артем повертався спиною, її погляд ковзав по його широких плечах, по ліній спини, по татуюванню з ведмедем.

Ведмідь який мене врятував.

Їй раптом стало тепло від усвідомлення, як дивно й несподівано склалось її життя. Як швидко вона закохалась. І як сильно.

Він був для неї опорою. І чоловіком, якого вона хотіла не лише тілом, але й усім серцем.

Артем теж поглядав не неї. На те, як вона сидить на стільниці в м’яком світлі кухні, як її волосся спадає на плечі, як вона дивиться на нього – тепло і одночасно не приховуючи свого потягу.

Як мені пощастило.

Він бачив у ній не просто жінку. Він бачив її глибину, силу, ніжність. Він бачив у ній Всесвіт.

Вони зустрілись поглядами та усміхнулись.

Дана зіскочила зі стільниці і підійшла до нього. Обійняла за талію. Поцілувала плече з татуюванням. Він обернувся і притягнув її ближче у свої обійми.

Поцілунок почався м’яко, але дуже швидко став глибшим. Її пальці ковзнули по його шиї, плечах...

Його руки повільно досліджували її спину, талію, залишаючи за собою хвилю тепла.

Її подих став нерівни.

- Може перенесем вечерю на пізніше? – прошепотіла вона.

Він усміхнувся, не відриваючись від її губ.

- Думаю так.

Він вимкнув плиту. Підхопив її на руки. Дана засміялась обійнявши його за шию. Вони цілувались дорогою до спальні – жадібно, нетерпляче.

Ця ніч була їхньою.

Після того ви лежали, переплетені рукаим й ногами, ще розгарячені, але вже спокійні та задоволені.

Дана поклала голову йому на груди – як завжди. Слухала його серцебиття. Рівне. Сильне.

Її власне – поступово вирівнювалось.

Е було більше, ніж пристрасть. Більше ніж фізичне тяжіння. Їм було добре разом у кожній дрібниці – у розмовах, у мовчанні, у жартівливих суперечках.

Я щаслива. Думала вона і ця думка її зовсім не лякала.

Він обійняв її міцніше.

- Знаєш, - тихо сказав він – я ніколи ще не був таким щасливим.

Вона усміхнулась. Її повіки поволі опустились. З посмішкою на устах вона заснула.

Темна печера. Глибока, майже чорна. Кам’яні стіни, ледь чутне відлуння кроків.

Але десь в глибині палав вогонь.

Теплий та живий – він манив до себе.

Біля вогнища стояв ведмідь. Великий та сильний. Він спокійно смажив рибу над полум’ям.

Він лагідно її обійняв і погладив животик. Торкнувся лобом до її лоба.

І тут до них прибігли троє маленьких ведмежат. Вони сміялись, чіплялись за їхні лапи, обіймали ноги.

Вогонь потріскував. Печера більше не здавалась темною. Вона була їхнім домом.

Дана-ведмедиця дивилась на свою сім’ю і відчувала абсолютний спокій.

Без страху.

Без сумнівів.

Без жодних але.

Тільки щастя...