РОЗДІЛ 12.

Таксист з яким приїхав Артем, усе ще стояв біля лікарні. Він курив, повільно зятягувався тримаючи однією рукою сигарету, а іншою рукою протирав лобове скло свого авто. Побачивши як з дверей лікарні виходить Артем з Даною на руках, він на мить завмер. Потім спокійно вийняв сигарету з рота, кинув її на асфальт і притиснув ногою.

Не кажучи ні слова відчинив задні дверцята таксі і глянув на Артема. Той так само мовчки підійшов до машини і посадив спочатку Дану на сидіння, а потім сів поруч. За той короткий час, поки вони вмощувались, таксист уже завів двигун і як тільки Артем закрив дверцята, плавно виїхав із парковки лікарні.

Він нічого не питав. Просто їхав.

Артем нахилив голову вперед і звертаючись до таксиста сказав:

—У Львів.

Таксист лиш ледь помітно кивнув, не відриваючи погляду від дороги.

Та в цю ж мить Дана простягнула руку і накрила своєю долонею руку Артема.

— Можна… — тихо промовила вона. — Можна завезти мене в будиночок в горах. Там залишились мої речі та авто. Я маю їх забрати. Ви залишите мене, а самі повернетесь до Львова.

Артем глянув на неї, затримав погляд на кілька секунд, явно хотів щось сказати, але передумавши просто кивнув.

— Виїжджайте за місто, а далі я підкажу дорогу. — сказав він таксисту.

Дана забрала руку. В салоні знову стало тихо. Вони їхали мовчки, кожен у своїх думках, і тільки шум шин по асфальту та картинка, яка змінювалась за вікном нагадували, що рух триває.

Минуло хвилин десять.

Дана повільно повернула голову до Артема. Довго дивилась на нього. Потім тихо, але чітко сказала:

— Він мій чоловік.

Артем ледь кивнув. Його обличчя не змінилось.

— Нічого. Я цей факт виправлю. — хрипло промовив він.

Дана завмерла від його слів. Потім закрила очі і відкинулась на спинку сидіння. Вона відчувала, що це не просто слова, це факт який він навіть не буде обговорювати.

Дорога тягнулась вперед звивистою стрічкою. Таксист неголосно увімкнув музику. Мелодія звучала фоном, не розриваючи думки присутніх, а просто заповнюючи порожнечу.

Коли вони з’їхали з основної дороги, місто остаточно залишилось позаду. Асфальт зник, дорога звузилась.

— Тут праворуч — спокійно зауважив Артем. — Потім прямо… а далі ліворуч, за поворотом.

Таксист слухняно виконував кожну підказку. Машина повільно піднімалась вгору, між темними силуетами дерев і гір.

Нарешті попереду з’явився будиночок. Світла у вікнах звичайно не було. Він виглядав як темний контур на тлі нічного неба. Фари на мить вирвали з темряви дерев’яні стіни, ганок та сходи.

Таксист загальмував і зупинився. Розвернувся на сидінні і озвучив суму. За своє мовчання він отримав гарні чайові.

Артем вийшов першим, обійшов машину і допоміг Дані вибратись. Вона обережно ступила на землю тримаючись за Артема. Таксист розвернув машину і поїхав назад, залишивши їх удвох серед гірської тиші.

Артем не дав Дані йти самій. Обережно взяв на руки і поніс до будинку. Коли переступали поріг, кожен відчув своє йок. Несподіваний поштовх у грудях. Здавалось будинок натякав їм на щось. Та чи зрозуміли вони це тоді.

Увійшовши в середину Артем посадив Дану на дивані біля давно охололого каміна. У будинку було морозно. Холод проймав до кісток.

— Спочатку зберемо твої речі. — сказав Артем — Потім…

Дана раптом простягнула руку і взяла його за долоню, зупиняючи. Її пальці були холодні.

— Зачекай… Перед тим як збирати речі… я хочу з тобою поговорити.

Вона сиділа на дивані, дивлячись на нього знизу вгору, тримаючи його руку в своїй.

— Я хочу подякувати тобі. За все, що ти для мене насправді зробив. Якби не ти мене тут не було б. І… я хочу прояснити ситуацію, розповісти про все і те чому ти тут…

Артем дивився на їхні руки, її пальці на його долоні. Тепло розходилось по руці, потім вище до грудей так глибоко та приємно.

Він поглянув в її очі і промовив.

— Я зробив би це ще тисячу разів. І зроблю якщо буде потрібно. Мені не потрібно жодних пояснень, все це не має значення для мене. Я тут тільки тому, що сам так вирішив. Вирішив просто бути поряд з тобою. Твої речі на горі?

Вона кивнула.

Він нахилився і підхопив її знову на руки.

— Я сама можу піднятись і зібрати речі.

— Я знаю. Знаю що ти можеш сама.

Він прокрокував до сходів.

— Але не тепер. Бо поки у тебе є я – більше не має твого «я можу сама».

Вона не стала заперечувати.

Артем заніс Дану на другий поверх мансарди і обережно посадив на ліжко. Одразу підійшов до шафи. Відчинив дверцята, оглянув полиці і побачив сумку. Витягнув її, розкрив на підлозі.

— Ти керуєш. — сказав він спокійно — Я складаю.