РОЗДІЛ 11.

Коли двері тихо зачинились за Артемом, в палаті повисла напружена тиша. Галина Іванівна зітхнула і обережно подивилась на доньку.

— Він наче з добром… і врятував тебе. А ти так…

— Не треба, мамо — різко обірвала її Дана.

Вона відвернулась до вікна. Всередині все стискалось. Хотілось плакати – голосно, без сорому, щоб сльози змили той клубок болю та злості, що застряг у грудях. Хотілось кричати кричати. Але вона не дозволила собі ні того, ні іншого.

Дана зжала руку в кулак так сильно, що нігті врізалися в долоню. Мало б бути боляче – але вона цього не відчувала. Фізичний біль губився десь на тлі того, що вирувало всередині.

Батьки переглянулися – коротко, без слів, але в тому погляді було все: тривога, втома і мовчазна підтримка. Вони підсіли ближче до ліжка Дани й залишилися чекати лікаря.

Артем тим часом вийшов на вулицю. Прохолодне повітря вдарило в обличчя, але не принесло полегшення. Він підійшов до авто, сперся руками об дах і завмер. Думки плутались, накочували одна на одну, не даючи зосередитися. Перед очима знову і знову поставав той погляд – темний, впертий, повний болю і ще чогось… такого, що неможливо було назвати словами. Ніби вона відштовхувала його, але водночас тримала, не дозволяючи піти остаточно.

Цей погляд не давав йому спокою. Він відчував дивну тривогу, ніби залишити її зараз – означало зрадити щось важливе, навіть якщо він сам ще не розумів, що саме. У грудях ворушилося знайоме відчуття відповідальності, але цього разу воно було іншим – глибшим, особистішим.

Артем сів в авто й рушив з місця. Місто пропливало за вікнами, але він майже не бачив дороги. На автоматі він дістав телефон і зателефонував асистентці.

— Скасуй або перенеси усі зустрічі на найближчі два дні.

— Добре. — без зайвих запитань відповіла вона.

Коли Артем приїхав до готелю в номері панував діловий гул. Андрій та Арсен стояли в різних кінцях кімнати, кожен з телефоном біля вуха, зосереджено роздаючи вказівки. Їхні голоси були стриманими – вони налагоджували роботу своїх підрозділів. Робота не чекала, незалежно від обставин.

Помітивши Артема, обидва майже одночасно кивнули і поспіхом завершили розмови. Андрій першим підійшов ближче.

— Ну що? Як вона?

Арсен також уважно чекав відповіді вдивляючись в брата.

Артем коротко та без прикрас розповів усе. Наприкінці твердо додав:

— Я ще залишуся тут. А до Львова приїду пізніше.

Андрій насупився.

— Це ж несерйозно. Ми разом планували їхати.

— І робота — підхопив Арсен. — Ти потрібен нам там.

— Я знаю — спокійно відповів Артем. — Але зараз я потрібен тут.

Кілька хвилин вони сперечались: стримано, по-братньому, без підвищених тонів, але вперто. Зрештою Андрій зітхнув і махнув рукою.

— Гаразд. Роби як вважаєш правильно.

— Тільки не затягуй. — додав Арсен. — І будь постійно на зв’язку.

Вони швидко зібрали речі. У номері стало порожньо і тихо. Артему залишили лише одну його сумку – все інше їхало з братами. Разом вони спустились вниз і вийшли до машини.

Прощання було коротким, без зайвих слів. Двигун заревів, машина рушила з місця. Артем стояв на парковці й дивився їм у слід, поки авто не зникло за поворотом.

Він піднявся в номер, але тиша одразу стала нестерпною. Стіни тиснули, повітря здавалось важким, а кожна хвилина розтягувалась до безкінечності. Артем пройшовся номером, зупинився біля вікна – і зрозумів, що не витримає. Серце і душа рвалися назад, у лікарню, туди, де була вона.

Він різко закинув сумку з речами на плече, швидко здав номер на рецепції й вийшов на вулицю в пошуках таксі. Дорогою дивився у вікно і думав лише про одне: нехай доведеться спати навіть десь в коридорі аби тільки в одному просторі з нею.

Розрахувавшись із таксистом, Артем швидким кроком зайшов до лікарні і попрямував до знайомої палати. Та щойно звернув у коридор, зупинився.

Назустріч йому із палати вийшли Дана з батьками.

Усі троє завмерли, побачивши Артема.

Він підійшов ближче, не поспішаючи і зупинився просто перед Дано.

— Ти казала, що поїдеш аж увечері.

 Дана мовчала. Натомість відповіла мати:

— Виписали раніше ніж планували. То ми не стали чекати вечора.

Артем кивнув, приймаючи відповідь, але погляд його залишився прикутим до Дани. Він вдивлявся в її очі, уважно, наполегливо, ніби шукав щось надзвичайно важливе для себе. Але він нічого не побачив.

— Ну що ж… щасливої тобі дороги.

— Дякую… — ледь чутно відповіла Дана.

Вона обережно зробила крок уперед, і разом з батьками пройшли повз нього. Артем залишився стояти на місці, дивлячись їм у слід. Вони встигли зробити лише кілька кроків по коридору коли раптом з’явився чоловік.

Він був досить молодим, підтягнутим, без верхнього одягу, але видно було, що не змерз, зрозуміло, видно до лікарні приїхав на авто. У темному костюмі, що сидів бездоганно і чорній водолазці. Голова була гладко поголена, обличчя – чисто вибрите. В одній руці він тримав ключі від авто, в іншій телефон. Його хода була впевненою, навіть самовпевненою, ніби це місце і люди в ньому належали йому за замовчуванням.