РОЗДІЛ 10.

Ранок зустрів Артема різким лікарняним запахом і тишею. Він прийшов на годину раніше того часу, що був написаний на папірці, сподіваючись поговорити з черговим лікарем і дізнатись як Дана.

Коли Артем підійшов до поста, медсестра навіть не подивилась на нього. Вона перегортала папери, щось відмічала в журналі. На його питання відповіла коротко, ні би їх всіх медиків вчать економити слова.

— Обхід був. Лікар у начмеда. В її палаті зараз батьки.

Артем застиг.

— Батьки?... Коли вони встигли приїхати?

Медсестра знизала плечима, нарешті глянувши на нього.

— Вночі, як тільки дівчині стало краще, вона попросила телефон і подзвонила їм. Зранку вони вже були тут.

Артем кивнув, подякував на автоматі, майже не усвідомлюючи слів і відійшов у бік. Він почав чекати.

Спочатку терпляче, потім – неспокійно.

Ходив туди-сюди, зупинявся біля вікна, дивився на сіруватий ранок за склом і знову підходив до палати.

Він уявляв її батьків: як вони сидять біля ліжка, як дивляться на неї, як тримають за руку. Радів, що вона не одна. І водночас відчував дивні ревнощі. Не до них, а до самого факту, що зараз не він поруч з Даною, не він тримає її руку.

Минуло хвилин тридцять. Можливо трохи більше.

Терпіння в Артема скінчилось. Він зупинився посеред коридору, вдихнув, ніби перед стрибком у воду і рішуче натиснув на ручку дверей.

У палаті на хвилину запала тиша.

Артем зробив крок уперед.

Кімната була невеликою, світлою. Першим ділом він побачив чоловіка і жінку, що сиділи на стільцях біля ліжка.

Чоловік був худорлявий, трохи згорблений, у сорочці й жилетці, темно-сірих випрасуваних штанах і чорних старих, але акуратних туфлях. Обличчя – стримане, напружене, на ньому було видно втому людини, що ніч провела за кермом. Більшу частину обличчя займали окуляри, які чоловік одразу нервово поправив побачивши Артема.

Але хлопець не затримав свій погляд довго на ньому. Жінка, що сиділа поряд. Темно-рожева сукня, волосся з пасмами сивини, зібране в тугий вузол. Вона була схожа на Дану – ті ж риси, та ж лінія губ, та сама форма обличчя. Тільки ніби час пройшовся по ній безжально, залишивши сліди років і тривоги.

Вони обоє обернулись на звук дверей.

І лише тоді Артем побачив її.

Дана лежала на ліжку, напівсидячи на двох подушках. Вона була бліда, змучена, під очима лягли тіні, але навіть зараз вона була неймовірно красивою.

Вона теж повернула голову і зустрілась з ним поглядом.

На мить усе зникло: батьки, палата, лікарняний запах, стерильність… Був лише погляд – тихий, трохи здивований, але такий живий. І серце Артема пришвидшено забилось від полегшення. Він зробив крок уперед, не знаючи, що сказати і чи має право тут бути.

— Перепрошую… Вибачте, що так… увірвався. Я… я чекав, але очікування стало нестерпним. Я просто хотів знати. Як ти себе почуваєш.

Батьки перевели свій погляд на Дану.

Вона ж лежала мовчки навіть без найменшої посмішки, її голос прозвучав рівно і сухо:

— Зі мною  все добре, Артеме. Дякую, що врятували.

Після її слів батько різко підірвався зі стільця. Він підійшов до Артема і міцно стиснув йому руку.

— Ми з дружиною…  — голос у нього тремтів, хоча він і намагався цього не показати — Ми вам дуже вдячні. Дуже… Дякуємо, що знайшли нашу донечку. Дякуємо, що врятували нашу Даночку.

Артем завмер. Він не очікував цього.

Не встиг він отямитись, як підвелась мати.

Вона підійшла ближче і не вагаючись, обняла його. Міцно, так, як обіймають не чужих, а найрідніших людей.

— Дякую вам… — повторювала вона знову і знову, ніби боялась, що одного разу буде замало. — Дякую.

Артем стояв ніби вкопаний. Він стояв там затиснутий між цими двома незнайомими йому людьми, але погляд його був прикутий до Дани.

Він дивився на неї довго, не ховаючись. Погляд був не спокійний – ні. В ньому було стільки всього намішано: полегшення, ніжність, біль… Ніби він дивився на неї не очима, а серцем.

І йому здалося, що в її очах блиснули сльози. Це відгукнулося в ньому болем. Тихим, глибоким, таким, що стискає груди. Він відвів погляд лише на мить, щоб не зрадити себе.

— Мене звати Петро Васильович — продовжив говорити чоловік, все ще тримаючи руку Артема. — Я батько Данусі.

Потім ледь повернув голову в бік жінки.

— А це Галина Іванівна, моя дружина… і власне кажучи, мама Данулі.

Артем кивнув, уважно дивлячись на них. І раптом усвідомив те, що помітив ще раніше, але не надав значення: вони виглядали значно старшими, ніж він очікував. Скоріше схожими на бабусю й дідуся, аніж на батьків молодої жінки. Але оскільки подробиць він не знав, тому залишив це спостереження при собі. Мовчання іноді буває єдино правильним вибором.