РОЗДІЛ 9.

Синьо-червоні вогні розрізали повітря. Навколо вже зібралась юрба народу. Вони отримували інструкції від рятувальної команди. Тому всі здивувались побачивши на стежині спочатку Андрія з двома ліхтарями, а потім Артема з дівчиною на руках. Та ніхто не ставив запитань. Рятувальники кинулись одразу до дівчини. Андрій обережно поклав її на ноші. Вона ж не подала жодного знаку – ні стону, ні руху. Її шкіра була холодною і неприродньо блідою, пальці – синюваті, ніби через них її покидало життя.

Рятувальники діяли чітко, швидко та без зайвих слів. Перевірили дихання, пульс, накрили термоковдрою. Говорили машинально, короткими фразами:

— Свідомість відсутня…

— Обмороження…

— Нога. Набряк. Пошкодження шкірних покривів. Вивих або закрити перелом…

Ногу зафіксували, щоб стабілізувати. Це питання потім залагодять в лікарні.

Артем весь цей час був поряд.

Його пустили в машину швидкої. Хоча це було заборонено по протоколу, адже він був чужим, але ніхто не став навіть сперечатись бо він не відходив від дівчини ні на крок. Сів біля неї, тримаючи за руку так, ніби це могло втримати її тут, по той бік від темряви в якій вона зараз опинилась.

Рятувальники стежили за показниками, передавали дані лікарні по рації. Для них це була робота. Для нього – битва за її життя. Він не міг зігріти її, не міг розбудити, не міг забрати її біль. Єдине, що залишалось – це бути поруч. Не відпускати її руку, і тримати в собі надію на краще.

Авто влетіло в нічне місто. Вогні ліхтарів ковзали по вікнах, ніби хтось поспіхом гортав сторінки їхнього життя. Асфальт під колесами був рівний, але машину все одно трохи трусило. Не зважаючи на це Артем раптом відчув.

Ледь помітний рух. Майже не вловимий спочатку. Її пальці в його долоні затремтіли. Артем завмер, боячись навіть дихати. А тоді її повіки повільно, важко піднялись і одразу ж закрились, ніби світ був занадто яскравим після довгої темряви.

— Вона… — вирвалось в нього хрипло, але він не встиг договорити.

Медик миттєво схилився над нею. Артем посунувся, даючи простір професіоналу, хоча кожна клітинка тіла прагнула бути ближче до неї. Слова рятувальника губились десь далеко – для нього світ звузився до одного факту: вона повернулась.

Серце калатало, ніби хотіло вирватись назовні. В очах защипало, але він не дозволив сльозам впасти. Не зараз. Не тоді коли вона відкрила очі.

Заспокоєний рятувальник присів на своє місце даючи Артему можливість повернутись до дівчини. Вона повільно моргнула і її губи ледь ворухнулись. Він нахилився до неї, обережно спершись на ноші і трохи несміливо промовив:

— Все добре. Я буду поряд з тобою.

Вона знову моргнула і цього для хлопця було достатньо. Йому не потрібні були слова. Вистачало того, що її рука торкнулась його долоні. Він накрив її своєю і вони продовжили мовчати разом, вдивляючись в очі один одного.

Двері з коридору до приймального відділення зачинилися перед ним різко, з гучним металевим звуком. Ноші зникли за поворотом – разом з нею, разом із тим крихким спокоєм, який він тримав у собі всю дорогу.

— Далі тобі не можна — сказала медсестра і стала між ним та дверима.

Вона буда старша, кремезна, з широкими плечима й грубим тілом. Її халат натягнувся на грудях, а холодний погляд ковзнув по Артему. Очі – сірі, втомлені, з жорстокістю, бо бачать чуже горе щодня і більше не пропускають його в середину свого серця.

— Я з нею — хрипло вимовив Артем.

— Всі так кажуть — відрізала медсестра — А я тобі кажу: чекай тут!

Вона розвернулась і важко ступаючи пішла.

Коридор був довгим і занадто світлим. Люмінесцентні лампи дзижчали, наче знущались над ним. Артем почав ходити від стіни до стіни, назад і знову вперед. Його кроки були нерівні, він то прискорювався, то раптом зупинявся, впираючись долонями в холодну плитку.

Він не знав, що з нею там відбувається. Боявся, що їй зроблять боляче, а його не буде поруч. Цей страх колотив його нутро і Артем вже зібрався було перетнути межу, піти коридором в пошуках дівчини, але вхідні двері раптом розчинились.

В приміщення увірвалось холодне повітря і звук кроків. Артем обернувся і завмер. До нього ішли Андрій та Арсен.

На мить йому здалось, що вони це марево, але ні вони були реальними.

— Як ви нас знайшли? — здивовано запитав він, переводячи погляд з одного брата на іншого.

Андрій хмикнув, трохи криво, як умів лише він.

— Це єдина лікарня на найближчі кілометри, яка приймає швидку. Не тупи, малий.

Арсен же, мовчки підійшов ближче. Він не посміхався – просто поклав руку Артему на плече, так, як кладуть, коли слів уже не треба.

Вони стали поруч – троє чоловіків у надто світлому коридорі із надто гучними люмінесцентними лампами.

Андрій сперся на стіну, дістав телефон і потонув у соцмережах. Арсен сів на обдерту лавку, схрестивши руки на грудях. Артем знову почав ходити. Але тепер його кроки стали трохи рівнішими. Він мав опору – своїх братів.