РОЗДІЛ 8.

Ходіння колами не давало результату, тому через кілька годин Артем опустивши руки прийшов до будинку. Він не відчував, що отримав поразку, не відчував, що був не вартим своєї Богині… Ні… в ньому панувало інше почуття – тривога. Дивна і не зрозуміла. Вона ішла десь із глибин його душі.

Декілька разів він навіть хотів піти до будинку Дани, просто щоб переконатись, що з нею все добре, але брати зупиняли його. А тривога тільки наростала і Артем ніби звір в клітці ходив по будинку збираючи речі. Ввечері вони мали їхати додому.

Дивлячись на брата Арсен та Андрій пришвидшили збори мотивуючи це тим, щоб виїхати засвітла.

Всі ходили мовчки. Напруга в цьому мовчанні тільки зростала. Над Артемом здавалось зібрались грозові хмари і ось-ось мав розпочатись шторм.

Як тільки речі були складені, Арсен сів за кермо та завів автомобіль. Андрій закрив будинок і теж зайняв своє місце в машині. Артем завмер поряд з відкритою дверкою авто. Його погляд був прикутим до будинка Дани. Світло в ньому не горіло. В принципі нічого дивно так було і попередні дні. Але сьогодні цей будинок здавався особливо порожнім.

— Треба їхати, скоро почне темніти. — якомога спокійніше промовив Арсен до брата.

Артем мовчав ніби не чуючи слів.

— Малий, ну не склалось… так буває… час їхати. — співчутливо підтримав Андрій.

Та Артему ці слова не приносили заспокоєння. Він стояв і тривога, яка наростала в ньому весь цей день стала ще сильнішою і здавалось перетвориться на паніку. Серце шалено калатало, у вухах почало гудіти, йому здавалось, що в цьому гулі він вчуває голос Дани, яка кличе його.

— Я тільки попрощаюсь! — випалив він до братів і грюкнувши дверима машини швидким кроком попрямував до будинку Дани .

Арсен заглушив мотор і разом з Андрієм вийшов із автомобіля. Вони спостерігали за тим як Артем постукав у двері один раз, зачекав, постукав знову, почав говорити, але з його вигляду було зрозуміло, що йому не відповідали. Хлопець повернув голову до братів і тут кожен зрозумів, що зараз буде. В очах Артема вже бушувала гроза, з громом та блискавками. Чоловіки кинулись до нього, але не встигли. Артем вибив двері.

Він влетів в будинок і коли Арсен та Андрій пройшли крізь вибиті двері, хлопець вже спускався з мансардного поверху. Його обличчя було розгубленим.

— Її не має в будинку…

— Може вона вже поїхала? — невпевнено запитав Андрій.

— Ні. Точно ні. Я бачив, що її авто досі припарковано з іншого боку будинка. — зауважив Арсен.

— Але де ж вона тоді…

Чоловіки мовчали бо жоден не знав, що відповісти Артему.

Він ходив туди-сюди в пошуках хоча б однієї підказки де зникла Дана, але нічого не знаходив. Усі її речі були на місці, а дівчини не було.

— Наберу Тараса хай гляне по камерах, може поки ми збирали речі вона кудись відійшла, або її хтось забрав… — сказав Арсен уже набираючи номер.

Розмова тривала не більше тридцяти секунд. Вуйко пообіцяв передзвонити. В очікувані новин чоловіки вийшли на ганок і втупили свої погляди в річку. В вечірній час вона набувала темного майже чорного забарвлення. Ніч невимовно швидко накривала гори. Повітря було холодним.

Артем відчував як стискається його серце. В думках він проклинав себе чи не в сотий раз за те, що не прислухався до того, що шепотіла йому душа. Весь день він провів у тривогах, які постійно відганяв. Насправді він виходить відчував, що Дана не просто так не виходить до нього. Єдине за що він був вдячним собі, що все ж не поїхав, а такий увійшов у її дім. Залишалось лише з’ясувати тепер де Дана і чим він їй може допомогти.

Довгих п’ятнадцять хвилин вони ось так мовчки стояли. Час здавалось зупинився. Кожен вглядався в простір і чекав, що ось-ось дівчина з’явиться десь із за рогу будинка, але її не було. Не було і вістей від Тараса. Коли ж нарешті пролунав дзвінок Арсен взяв слухавку і перевів телефон на гучномовний режим.

— Ох, хлопці… мусив промотати аж до самого початку дня, щоб нарешті побачити її. Вона ще вдосвіта вийшла з дому і видно пішла в гори. Точно сказати не можу, бо камера далі не дістає, але те що вона повернула на гірську стежку зліва від її будинка це однозначно. — Тарас гучно та важко зітхнув — Пробував їй зателефонувати, але зв’язку не має… це ж гори… Тому я вже набрав рятівників і сам скоро приїду… якщо вона не повернулась до цього часу, то швидше за все заблукала.

— Ох ти чорт…— тільки й промовив Андрій.

— Я йду її шукати, а ви з рятувальниками підтягуйтесь швидше. — з запалом сказав Артем.

— Ти що хлопче? — закричав у слухавку старий вуйко — Ти, що геть здурів, хочеш щоб ми ще й тебе шукали. Не дурій! Чекай усіх! Ти теж цих місць не знаєш! Навіть не думай!...

Але далі Тараса ніхто не слухав, бо Артем вже відкрив багажник авто і шукав ліхтарик.

— Малий, може почекаємо усіх? Давай не лізти поперед батька в пекло. Вуйко правий, ми не знаємо цих місць. — спробував заспокоїти брата Арсен.

Але коли Артем підняв голову і його погляд зустрівся з поглядами братів стало зрозуміло - його не зупинити.

— Вона там одна і я відчуваю, що потребує допомоги. От просто відчуваю це і все. Я маю іти, а ви чекайте.