5

Розділ 5: Розгадка Зникнення

Софія зрозуміла: ключ до порятунку не в боротьбі, а в розумінні. Вона знову подивилася на світлину. Учні були налякані, але на деяких обличчях була дивна посмішка, наче вони бачили щось, чого не бачили інші.

Вона згадала, що в 70-х роках у школах практикували уроки музики, де учні самі складали пісні, співали. Саме тоді і було багато музичних гуртків.

Раптом, один із силуетів на світлині почав витягуватись, наближаючись до них. Холод пронизував до кісток.

Макс увімкнув на телефоні гучний, оптимістичний рок-н-рол 70-х. Музика пролунала у тиші класу, немов вибух.

Чорні силуети зашипіли. Вони здригалися, але не відступали. Забуття було сильнішим тут, у центрі свого лігва.

Софія почала вивчати світлину. На ній був перекреслений нотний ключ. Але чому перекреслений? Якщо Пісня — це життя, то чому її перекреслили?

Вона побачила на світлині щось ще. На руці одного з учнів, що вказував на щось невидиме, був маленький медальйон. На ньому був вигравіруваний той самий птах, що падає, але на цей раз він летів вгору, а не падав.

— Максе, зупини музику! — крикнула Софія.

Макс здивовано вимкнув звук. Клас знову занурився у тишу.

Забуття скористалося цим, і силуети почали наближатися.

— Вони не зникли. Вони заховалися! — усвідомила Софія. — Пісня була для них захистом. А коли її заборонили, вони… просто сховалися всередині неї!

Вона згадала слова прабабусі: «Пісня – це життя. Якщо її забувають, вона не вмирає, а просто спить глибоко всередині».

Перекреслений нотний ключ означав не відсутність музики, а заборону на музику. У 70-х роках у школі були дуже суворі правила, і будь-яка "самодіяльність", особливо музична, була під забороною. Учні, налякані Забуттям, сховалися від нього у єдиному, що могло їх захистити — у самій Пісні, яку вони створили. Вони не зникли фізично, їх просто поглинула їхня власна музика, яка стала для них притулком. Але вони не могли вийти, тому що місто забуло свою Пісню.

Макс знову подивився на світлину.

— Тобто, вони там, усередині Пісні, яку ми шукали?

— Саме так. І тіні були їхнім останнім проявом, коли вони намагалися показати себе. Вони були зачинені разом із Піснею, а Забуття просто запечатало їх тишею.

Софія дістала свій телефон. Вона згадала, що у її батька на старому телефоні був завантажений запис шкільного хору, що співав гімн гімназії. Це була стара, тепла, наповнена історією пісня.

— Ми не просто маємо дати звук. Ми маємо повернути Пам'ять! — вигукнула Софія. — Пам’ять про те, що ця Пісня була живою! Це ж гімн школи!

Вона знайшла запис. Гучний, чистий, молодий голос шкільного хору пролунав у класі. Це була Пісня Пам'яті.

Чорні силуети заверещали. Цього разу це було не шипіння страху, а шипіння болю. Вони почали відступати, танути.

Клас №13 почав змінюватися. Розбиті вікна наповнилися м'яким осіннім світлом, розкидані парти стали на свої місця, а з дошки зникли написи про "тишу".

На світлині учні почали змінюватися. Їхні обличчя більше не були спотворені страхом. На них з'явилися посмішки, а їхні погляди були спрямовані не на щось невидиме, а на джерело світла, що заповнювало клас.