4

Розділ 4: Клас №13 та пастка забуття

Клас №13. Його двері були зачинені на величезний старий замок. Вікна були забиті дошками з внутрішнього боку. Атмосфера тут була важка, наче сам простір був наповнений тугою і страхом.

— Нам треба потрапити всередину, — рішуче сказала Софія. — Це єдине місце, де ми знайдемо відповіді.

Макс, що носив із собою цілий арсенал інструментів, що називав "набір хакера", швидко впорався із замком.

Коли двері зі скрипом відчинилися, їх огорнув холодний, мертвий запах. Усередині було темно. Софія увімкнула ліхтарик на телефоні.

Кімната була такою ж, як на світлині: старі парти, стерта дошка, розбиті вікна, крізь які тепер проникали лише окремі промені місячного світла, що малювали дивні візерунки на підлозі. Тіні на зовнішній стіні здавалися рухливими, танцюючими.

На дошці, під товстим шаром пилу, Софія розгледіла напис, зроблений крейдою, немов поспіхом, і затертий: «Воно тут. Тиша все поглине».

Раптом, світло ліхтарика почало мерехтіти. Двері за ними з гуркотом зачинилися, і замок автоматично клацнув. Вони опинилися у пастці.

Темрява згущувалася. Відчуття тиші було всеосяжним, наче хтось вимкнув усі звуки світу. Навіть биття власного серця Софія ледь чула. Це було Забуття.

— Максе! — прошепотіла вона, її голос здавався чужим і слабким.

— Я… я не можу включити ліхтарик. Телефон не реагує, — пролунав голос Макса, сповнений страху.

З усіх кутів класу почали виходити чорні, туманні силуети. Вони були майже прозорими, але їхня присутність була відчутною. Це були не привиди, а порожнеча, що прийняла форму, намагаючись поглинути їх.

На світлині Софія розгледіла, що обриси Забуття були саме такими.

У той же момент, символи на звороті світлини, що дівчина тримала в руці, почали світитися інтенсивним синім світлом, немов останній відчайдушний сигнал.

Перекреслений нотний ключ — «Знайдіть звук!»

Зламаний годинник — «Зупиніть час!»

Птах, що падає — «Звільніть їх!»

— Ми не можемо просто втекти, — прошепотіла Софія. — Вони не втекли. Вони зникли. Забуття не просто вбиває. Воно стирає.

Вона згадала старий щоденник прабабусі Софії з "Міської Легенди", який вона читала минулого тижня. «Темрява боїться не світла, а чистої, натхненної Радості».

— Максе, ти пам’ятаєш, що ми зробили біля дзвіниці з тим музичним басом? — вона згадала свій минулий досвід.

— Ти про різдвяний гімн? Тут? Серед привидів? — голос Макса тремтів.

— Просто зроби це! Все, що маєш! Ввімкни! А я… я спробую їх відвернути.