3

Розділ 3: Спогади старої вчительки

Наступним кроком було знайти свідків. Софія згадала, що її бабуся згадувала про стару вчительку географії, пані Ірен, яка працювала в гімназії дуже давно. Вона була вже дуже літньою, жила в будинку для людей похилого віку на околиці міста, і майже ніколи нічого не пам'ятала. Але це був їхній єдиний шанс.

Коли вони прийшли до пані Ірен, вона сиділа біля вікна, дивлячись на тіні, що танцювали на склі. Її обличчя було вкрите глибокими зморшками, а очі дивилися кудись у далечінь.

— О, молоді люди, — промовила вона слабким голосом, коли вони представилися. — Щось я зовсім забуваю, хто ви і навіщо прийшли.

Софія дістала світлину.

— Пані Ірен, чи впізнаєте ви цих дітей? Це з нашої школи, клас №13, 1975 рік.

Як тільки Ірен побачила фотографію, її очі розширилися. Вона скрикнула, і світлина випала з її рук.

— Ні! Ні! Це неправда! Їх не було! Їх не було! — вона почала трястися. — Воно забрало їх! Воно забрало всіх! Тиша… Тиша!

Медсестра швидко прибігла на крики. Вона вивела Софію та Макса з кімнати, вибачаючись і пояснюючи, що пані Ірен часто має такі «напади спогадів», які ніколи не були реальними.

— Вона завжди говорить про якусь тишу, яка когось забрала. Це просто стареча деменція, — пояснила медсестра.

Але Софія знала: це не деменція. Це був Страх, що прорвався крізь завісу забуття.

— Тиша… — прошепотіла Софія Максу, коли вони вийшли на вулицю. — Вона згадала Забуття. Вона пам'ятає, що воно забирає.

На звороті світлини, біля зламаного годинника, був маленький, ледь помітний малюнок: крихітне вухо. Це було підтвердженням: пам'ять пані Ірен була пов'язана з цим. Забуття прагнуло стерти не лише фізичну присутність, а й усі спогади про жертв.