3

– Ти де пильність втратила? – кричала Аня допомагаючи Лізі, що кульгала, дістатися до краю випаленої землі. – Тебе трохи той, що повзе, не вкусив. Добре, що не поворотний був. І в мене у кишені остання граната була. Більше немає. Тож, якщо що, розраховуй лише на себе.

– Дякую, що допомогла, – Ліза йшла, притискаючи долонею рану на нозі.

Певне, від вибуху її контузило. Бо не пам'ятала вона, що щойно сталося. І як саме вона травмувалася.

– Повзи активніше, інакше ще зустрінемо когось, – бурчала подруга.

– Боляче, – поскаржилася Ліза. – Я швидше не можу.

Але все ж таки, зчепивши зуби, вона прискорила темп.

Дістатись до її секретної кімнати з такою раною було неможливо. І довелося шукати щось поблизу. Дійти цієї ночі додому дівчата не сподівалися. Тому вони вирішили пошукати собі нічліг у сусідніх будинках, що виявилося також досить непростим заняттям.

У першій смузі від випаленої землі було небезпечно. І треба було йти вперед по зарослому бур'яном дворі. Це був колись гарний доглянутий житловий комплекс. Будинки стояли перпендикулярно один до одного, окреслюючи великий квадрат двору, на якому по зруйнованих рештках вицвілого сміття можна було здогадатися, що тут був великий дитячий майданчик.

Звичайно, Аня та Ліза ніколи в житті подібного не бачили. І лише здогадувалися, як все могло виглядати. І яке щасливе дитинство було у дітей із минулого. Адже вони могли грати і бігати під сонцем. А тепер повітря було просякнуте смертоносними частинками. І часто протигаз не рятував від проблем із органами дихання.

– Там двері підперті, – повідомила Ліза, посвітивши на мить вперед ліхтариком. – Швидше за все, хтось організував у тому під'їзді притулок. Перевіримо?

– Давно не встрявала у конфлікти з волоцюгами? – Лізу не тягнуло зустрічатися із сторонніми, але вибору мала небагато.

Тому, поміркувавши трохи, вона погодилася вирушити з подругою до триповерхового будинку, вікна якого були забиті.

Пробратися до під'їзду проблеми не склало. Дівчата удвох швидко відсунули убік дошку, яка приховувала вхід, увійшли, і зачинили за собою двері, підперши їх столом, що не випадково стояв тут.

– Якщо закрито було зовні, виходить, можна не боятися, - Аня ввімкнула ліхтарик і озирнулася на всі боки.

Це був старий під'їзд, у якому добре попрацювали мародери.

На підлозі валялося сміття. А дверей, які ведуть до квартир, не було. Як і меблі в тих кімнатах, які можна було розглянути звідси.

– Якщо тут є чийсь притулок, він чи вгорі, чи внизу, – зробила висновок Аня і пішла нагору.

– Який неочевидний висновок, – пирхнула Лізка і поспішила слідом.

Нога боліла з кожним кроком все сильніше. І дівчина сподівалася якнайшвидше зупинитися і приділити час рані.

На другому поверсі одна квартира була підперта подертим кріслом. І саме туди поспішила проникнути Ліза.

Всередині було багато хмизу, ліжко з соломи та ганчірки, і порожні банки з-під консервів.

– Лягай на сіно, подивимося твою рану! - скомандувала Ліза.

*****

– Ба, можна після вечері погуляти? - уплітаючи соковиті котлети, запитала Ліза.

– А я тобі колись забороняла? – усміхалася бабуся, підкладаючи ще гарніру.

Вона тепло посміхалася онучці, єдиній її рідній душі. Лізини батьки загинули ще коли їхня донька ходити вчилася. І бабуся сама виховала свою кровиночку. Здавалося, вона жила лише для неї. А Ліза, в подяку, була розумницею. Закінчила школу з медаллю. І зараз в університеті отримувала підвищену стипендію за чудові оцінки.

Нагодувавши онуку до відвалу, вона відпустила її до дев'ятої вечора гуляти.

– Не варто ночами блукати містом! - наполягала вона.

– Та, все добре, ми з Анькою по магазинах просто погуляємо і повернемося, - Ліза обняла бабусю і поквапилась на вулицю, де чекала на неї Аня.

Вони вирушили до торговельного центру, де несподівано зустріли Дімку з незнайомим хлопцем.

– Як подарунок? – із глузуванням спитав хлопець.

– Жахливий! - фиркнула Ліза.

– Це тому, що ти не знаєш мого основного подарунка, – одногрупник, що був напідпитку, підійшов до дівчини. – Ми з Єгоровичем хотіли тобі телефонувати, щоби ти приєдналася до нас і когось привела з подруг. Дивлюся, дзвонити вже не треба?

– А навіщо я вам знадобилася? – недовірливо примружилася дівчина.

– Компанію скласти, - Дімка взяв Лізу за руку і потягнув уперед. – Зараз у кіно ходімо. Потім ще погуляємо.

– Мені о дев'ятій додому треба, – у Лізи подих перехопило, коли хлопець торкнувся її.

– Так, ми на машині Єгоровича вас відвеземо.