Глава 24

Він помічає мою стурбованість, тому спокійно виходить з закладу, вкладає мені в руку візитку. І йде…Просто йде… Невже я його образила своєю поведінкою? Але він сама має мене зрозуміти, все що було в клубі тієї ночі залишилось в ньому. Не спорю, що я його шукала, чекала зустрічі. Та насамперед в нас кожного інше життя, він юрист і наскільки я зрозуміла досить дорогий, а я хто? Звичайний адміністратор, хоч і маю заможного батька який відмовився від рідної доньки через те що вона не захотіла йти на його поводку, вибрала інше життя набагато складніше. Я навіть боюся уявити якщо він дізнається хто я є насправді… Денис Олегович, я не хотіла тобі брехати. І буду вдячна до кінця життя коштами, що ти допоміг.

Дивлюся як віддаляється його фігура, а на душі кішки шкребуть і в голові кричить «Побіжи до нього, ти ж так мріяла бути з ним.». Але натомість я просто стою і спостерігаю як він поступово віддаляється, чи зможу я собі пробачити? Що злякалась як кроленя, сто відсотків ні.

Вимкнувши всі свої думки я йду до роботи. Ми відкриваємося, а це офіційно звітує про те що тепер, ми будемо працювати багато і старанно особливо я. Робочий день відкриття проходить спокійно і водночас весело, але звичайно і тяжко. Клієнтів як виявилось дуже багато, бо це елітний район де знаходяться в більшості офіси відомих компаній, а також один з  найдорожчих ЖК в місті. Колись і мені тато шукав тут квартиру, але не знайшов варіанти який би відповідав би його вимогам, але мені подобались майже всі квартири які ми переглядали.  Та тепер, мрії лише жити тут.

Закриваю звіти по отриманих за сьогодні коштів, переодягаюся в свою сукню і прямую додому, в наш тихий спальний район, як тільки потрапляю за двері закладу відчуваю цю приємну прохолоду, обожнюю вечора які навесні, вони спокійні і атмосферні. Вмикаю улюблену музику і прямую до зупинки яка знаходить досить близько, можна навіть сказати що поруч із кав’ярнею. Мені щастить, адже автобус доводиться чекати недовго, заходжу в середину і сідаю майже на початку, музика в навушниках розслаблює, і я поринаю у вирій своїх думок, згадую вже знайомого Дениса Олеговича, чому я не пішла з ним на розмово? Напевно тому що злякалась яка буде в нього реакція коли він дізнався мою особистість, але якщо б наша розмова була би іншою? Наприклад з гарним кінцем? То якби я відреагувала? Нажаль відповіді в мене немає мій дорогий розум.

Згадую про візитку яку він дав мені, я поклала її до кишені піджака в якому працюю, але коли забирала телефон то вона випала і я закинула до сумочки, довго шурхаюся в сумці і нарешті знаходжу.

Юридична компанія під назвою «Магічне тріо», десь я вже чула цю назву…Точно пам’ятаю двох чоловіків які зайшли не так давно до нашої кав’ярні один був приємний, а другому тільки дай натяк і він розкладе тебе прямо на барній стійці, і отже третій був саме ти… Мій незнайомець…

За всіми думками про Дениса Олеговича, навіть не помічаю як доїжджаю до своєї зупинки. Виходжу і прямую в бік будинку. Як тільки потрапляю у квартиру, Мілка одразу атакує мене і просить дозу ласку, приділяю їй трохи часу, і прямую на кухню, варто щось перекусити. Сьогодні хочеться чогось легенько бо в кафе їла досить калорійну їжу. Ось на рахунок фігури я завжди була скептична, хоч і не гладшаю не від цукерок не від солодкого, цьому дякую своєму батьку.

Закінчую нарізання салату, додаю заправку і за декілька хвилин зʼїдаю майже половину. Якраз в цей час дзвонить мій телефон, пережовуючи на ходу прямую до своєї кімнати. На телефоні висвічується «Бабуся Україна». Хмурюся від непорозуміння бабуся приїхала в Україну? Ні такого того точно не може бути. Підіймаю слухавку, нервово ковтаючи.

-Привіт, донечко! Як ти? Чому до мене не дзвониш? Забула вже стару?- від кількості питань мені стає не по собі. Тому гублюся, і продовжую мовчати. -Солі ти тут?-вже стурбованіше запитує бабуся.

-Так так. Вибач, я тут бабуся. В мене завал по навчанню, тому часу навіть немає щоб поїсти приготувати. – виправдовуюсь перед бабусею, але і брешу одночасно. -Ти в Україну приїхала?

-Так, щось здоровʼя не дуже, Андрес занепокоївся і відправив мене в Україну на огляд, якраз з сином зустрінусь і онучкою. А виявляється, що онучка вже майже пів року живе на зйомній квартирі!- якось з докором промовила бабуся, через, що мені стало не по собі.

-Бабусь, мені так зручніше доїжджати до навчання, тим паче квартира майже біля нього тому я за люблю можу поспати побільше.- знову оправдання перед бабусею, навіщо я це роблю?- Краще скажи, що в тебе зі здоровʼям?

-Ооййй… Солі як завжди. Серце моє барахлить не перший рік ти ж знаєш.- сумно промовляє вона. – Вже і життя за кордоном не приносить мені такого задоволення як і раніше, ні я кохаю Андреса всім серцем, але я там чужа донечка, він це розуміє тому і дозволяє їздити туди куди тільки серце моє хворе скаже. Та мені не потрібно цього, якби ж Оленка була з нами…- при згадці імені матері мені стає трохи не по собі.

-Бабусь… я впевнена, що ти тільки накручуєш себе. Можливо тобі просто потрібно періодично приїжджати на батьківщину? – намагаюсь підтримувати як тільки можу.

-Можливо ти і права. Не хочеш завтра зустрітися? Побачимось хоч за стільки часу, а то тільки ти до мене, а так покажеш що змінилось в нашому місті. Я ж останнього разу тут була кілька днів і то на похороні доньки. – Бабуся дуже любила маму, і надалі продовжує називати її донечкою.

- Залюбки бабусь, я завтра вільна тому проведу з тобою хоч цілий день!- загнула ти крихітка мені здається.