Глава 16

Повертаючись додому, я йду слухаю в навушниках музику, знову поринаю у світ своїх думок, сьогодні рівно чотири роки як я втратила надію, що моя мама жива, перестала публікувати на всіх сайтах оголошення про її зникнення, дзвонити невідомим для мене людей, платити неймовірні кошти задля її пошуку, чи вартувало це все? Однозначно ні, але я була впевнена, що вона жива, мріяла побачити, почути і притиснутися на стільки, щоб навіть не було спроби вилізти з цих обіймів. Згадуючи маму, вирішую поки не йти додому мені дали відгул тому зараз я спокійно можу прогулятися, вгамувати своїх тараканів і повернутися до оселі де мене чекає Еля.

Дійшовши, до невеличкого парку біля річки я сідаю навпроти неї прямо на траву, дістаю телефон, читаю повідомлення які найшли і заходжу в чат який мовчить вже більше чотирьох років.

«Привіт…не знаю чому, але я продовжу і надалі писати тобі повідомлення. Хоч я вже і знаю, що ти навряд чи на них відповіси. Мамусь, хочу сказати тобі велике дякую, за кожен проведений день, за можливість відчувати себе потрібною. Коли ти пішла, залишивши мене з батьком, я навіть не могла подумати, що зможу знову відчути себе на попередньому місці. Уявляєш він захотів насильно видати мене заміж, на що я відмовилась. І тепер живу надто тяжке життя. Я і надалі займаюся, вчуся там де ти і хотіла. На професію твоєї мрії, яка переросла тепер і в мою. Також я познайомилася з дуже гарним хлопцем, ми маємо однакові травми, але нажаль наші дороги більше не сходились тому я намагаюся зараз викорінити його з себе. Я не знаю як це пояснити, у всіх моїх стосунках я не відчувала себе так як зараз відчуваю. Можливо це і є закоханість про яку ти казала? Але це мені дається тяжко…Ми не бачилися вже більше місяця, а таке відчуття ніби він зараз, прямо поруч. Мам, я чекаю тебе…Дай хоч один знак, що ти жива.»

Натиска «відправити» і ховаю телефон назад до сумочки, переводжу свій погляд на річку, в ній є невелика течія яка розмиває трохи силует місяця та зірок, дивлячись на це я себе заспокоюю, налаштовуюся на тиху атмосферу і дивний звук вириває мене з світу в якому добре. Переводжу погляд на місце шуму, помічаю маленькі лапки, приглядаючись бачу кошеня, яке прямує прямісінько до річки.

-Ей, малеча туди не можна. – кажу спокійним та тихим голосом, на що воно відразу обертається. Помічаючи мене прямує в мою сторону, долати перешкоди йому тяжко через маленькі лапки, яке воно миле. Дійшовши до цілі воно намагається привернути мою увагу, треться об ногу, а потім падає на спинку показуючи, що хоче щоб погладили. – Ти такий милий. – торкаюся обережно м’якої шорстки, гладжу повільно, видно йому подобається. – Де ж ти взявся? – кошеня кайфує від моїх ласк Можливо це якийсь знак? Підіймаю його обережно вкладаючи собі на ноги, малеча вмощується зручніше і бачу, що засинає. Я не можу, від такого моє серце не може стриматися, тому рішення однозначне ти йдеш зі мною, боюся залишити тебе тут. Адже знову побіжить до річки.

Отже додому я повертаюся вже не сама, а компанії маленького котика, йдучи додому встигаю краще його розгледіти, він виявляється білий як сніг кольором, ще такий пухнастий та м’якенький, що прямо таки і хочеться його затискати, також він має рожеві вушка і блакитні очі. Як ми схожі с тобою малий.

Доходячи додому починаю шукати в сумочці ключі, ледве знаходжу. Який тут безлад…Прямую до під’їзду натискаю потрібний код, потрапляю в середину. Заходжу в ліфт, паралельно спостерігаючи за реакцією кошенятка. Він з цікавістю розглядає мої рухи і не розуміє куди ми потрапили. Усміхаюся його реакції і зайшовши до ліфта натискаю потрібний поверх. В цей час, що ми їдемо вирішую зробити декілька кадрів. Фотографії виходять ну дуже милі, малеча позувала наче створений для зйомок. Коли ліфт звітує, що ми нарешті на потрібному поверсі, виходжу і прямую до квартири. Відчиняю і вже відчуваю аромат свіжої вечері, впевнена вона буде смачною.

-Ну нарешті, я вже тебе зачекалася. – каже Еля як тільки чує, звук закривання дверей. – Ой, а хто це в тебе?- усміхається до  кошеня. – Де ти його взяла?

-Уявляєш, вирішила піти прогулятися, а це мале. – чухаю за вушком. – Вирішив скупатися в річці.

-Серйозно? – з дивуванням промовляє подруга, забираючи його в мене з рук. – Це ти такий бешкетник? – на її запитання котик видає звук мякуня в знак підтвердження, через, що ми починаємо сміятися. – Добре, ми тебе зрозуміли.

-Залишимо його?- запитую в подруги, і нарешті знімаю сумку, кладу на тумбочку в предковій.

-Звичайно! – Еля дарує мені усмішку. – Йди мий руки, а тебе – звертається до кошеня. – я зараз спробую чимось наготувати, не обіцяю що те буде їжа для котів, але думаю тобі сподобається. – Еля разом з кошеням прямують до кухні, а я ховаюся за дверима ванної кімнати. Швидко мию руки, переодягаюся в домашній одяг, заколюю волосся і йду до подруги.

-В мене для тебе, ще одна новина. Окрім цього. – вказую на пухнастика який наминає за дві щоки Еліні  смаколики.