Глава 8

Соломія

-У вас щось сталося?- це питання з’явилося в мене відразу в голові коли замовник надав мені виписку з банку. І його останні слова стали для мене ще більш заплутаними. Хто ви? І що з вами?

Ці питання не давали мені спокою. Але головним правилом було не запитувати в замовника як його звати, і хто він є за межами клуба.

-Нажаль так…- в його голосі чується неймовірний білий.

-Поділитесь зі мною? – легким голосом запитую. Він дивиться на мене немов бачить в моїх очах того чого не бачать інші. – Я готова вас вислухати, бо бачу велику біль в ваших очах…-неймовірно гарних зелених як смарагд очах.

Він робить сумну усмішку та відкидається на спинці крісла, я ж в свою чергу повільно відходжу назад та сідаю на ліжко, закутавшись в його піджак та внюхуючи неймовірний чоловічий запах, дорогих парфумів. Ми мовчимо, ніхто не хоче продовжувати розмову, але це натягнуте мовчання. Незнайомець дивиться в стелю, а я тим часом встигаю розгледіти, його мужню неймовірну красу.

-П’ять років тому я втратив двох найважливіших мені людей. – від здивування, я починаю вслухатися в кожне слово, щоб нічого не прогавити. – П’ять чортових років я знаходжуся сам.. Моя дружина та донька потрапили в ДТП в свій день народження. А я не міг нічим допомогти, бо в саме той час знаходився у відряджені по роботі. – Він заплющує очі, та переводить подих. Я сиджу в ступорі, нажаль я не знаю як реагувати в таких випадках. – І найбільша біль була в той час коли мене викликали на упізнання дівчат, коли я впізнав дружину по її каблучці та підвісці, яку подарував в часи коли не мав коштів. Я зрозумів, що з цього дня моє життя не буде таке як завжди. Мене ніхто не буде чекати після роботи, ніхто не буде бігти та кричати «Тату, наздоганяй» і сміятися коли ти все таки наздоганяєш. Коли ми їх ховали, то я поховав себе разом з ними, міг годинами сидіти біля могили, розмовляти, і я знав що вони мене чують…-Як тяжко таке чути…

-Мені прикро, що з вами таке сталося…- він знову сумно усміхається. -Але знаєте, я вам не буду казати, що у вас в себе буде добре. Адже це сама найдурніші слова які можна сказати людині яка втратила найрідніших людей. Я вас дуже розумію, адже в мене сталася схожа ситуація. Я втратила маму, чотири років тому. – опускаю свій погляд до підлоги та дивлюся в неї. Наче шукаю відповіді.

-Що сталося з твоє мамою?- долинає голос, через шум в моїй голові.

-Вона…полетіла у відрядження до Японії, але літак пропав з радарів. Через місяці пошуків знайшовся, один з двигунів відмовив під час польоту, ніхто не вижив. Але знаєте…-Я переводжу на нього очі, в яких накочуються сльози. – Мені здається, що мама залишилася в живих та втратила пам’ять як буває в фільмах, але тато на відріз не сприймає цієї інформації, він поховав маму в себе в голові, але в серці ні тому що досі носить годин подарований нею та весільну каблучку де є гравірування «Буду кохати тебе завжди». – Роблю сумну усмішку, та кладу руки на плечі, наче мама пригортає до себе. За декілька секунд я дійсно відчуваю тепло, відкриваю очі та бачу, що клієнт пригорнув мене до себе.

-Знаєш…- починає говорити. – Можливо це і дійсно так, можливо твоя мама і жива, та зараз знаходиться десь в госпіталі наприклад в комі. – Я махаю, в знак негативних здогадок, і відчуваю як сльози котяться по моїх щоках…Не втрималася, слабачка. – Ей, маленька. Тшшшш…- він пригортає мене ще більше в свої обійми. – Сьогодні річниця як я втратив дружину та доньку, прийшовши до них на кладовище, моя гарна знайома сказала одну досить гарну фразу «Живи наче ти живеш це життя разом з ними». Тому якщо твоя мама дійсно померла, то живи і далі життя наче вона поруч. Який би я зараз не здавався поганим, але воно дійсно тобі допоможе.

Можливо він і правий, всі чотири роки я намагалась знайти хоч якусь зачіпку про те що вона жива, дзвонила в тайні від батька в лікарні, що були поруч біля місця падіння літака, але все було дарма. Тоді я подумала можливо буде краще надати її фотографії до місцевих газет, щоб якщо хтось впізнає подзвонить і ми будемо поруч. Але всі  мої спроби були марними, адже багато шахраїв почало писати та надсилати фотографії якихось божевільних жінок, які ходили по вулицях та кидалися на всіх. За два роки пошуку я до кінця прийняла той факт, що мені її не знайти. Тому раз в місяць я пишу мамі повідомлення, та мрію побачити переглянуто, це так дитина в середині мене намагається не втратити надію про те що вона скоро знайдеться.

-Дякую вам за те що вислухали мене. Та розповіли, що у вас трапилось, іноді такі розмови дійсно допомагають, виговоритись це найкраще, що можна зробити щоб полегшити свій стан. – Трохи відсторонюсь та посміхаюся цьому щедрому та милому, але водночас холодній людині.

-Тобі також дякую. – Дарує мені свою милу посмішку, та ми дивимося один одному в очі, не помічаю навіть, але ми тримаємося за руки. Наш зоровий контакт триває більше ніж потрібно.

Усмішки не сходять з наших вуст, а очі все так і дивляться один на одного. Не встигаю навіть нічого зрозуміти як ми тягнемося один до одного. Секунда, і мої вуста накривають теплі м’які губи. Я відразу ж відповідаю на цей поцілунок, він ніжний та легкий без натиску, та якогось непотрібного натиску, його руки повільно підіймаються по моїм, слідую за його жестами, підіймаю та кладу на його шию, він же в  свою чергу переносить їх мені на волосся гладить, закладає неслухняне пасмо за вуху, далі його руки переходять нижче та застигають на піджаку, мить і він проковзує під нього вкладає мені на талію.

Я ж вивчаю його шию, повільно торкаюся його волосся, далі переходжу руками на м’язисті плечі, який же він підтягнутий, напевно тривалий час займається в залі. Наш поцілунок переходить далі, а повітря катастрофічно мало, як тільки розумію, що ми залишимося без повітря відсторонююсь на декілька секунд та набравши повні легені повітря тягнуся за другим. Сама дивуюся, але відповідь не забарилася.

Поза в нас не вдала, бо відчуваю як по троху з’їжджаю з ліжка, але міцні чоловічі руки на моїй талії не дозволяють мені цього зробити, тому перекинувши одну ногу через чоловічі я опиняюся на колінах хлопця, відчуваю усмішку в поцілунку. Невже це був його план?