Глава 3

Соломія

-Соломка, не ламайся, це вигідна тема, просто потанцюємо, заберемо кошти, і поїдемо додому. Ніхто про те не дізнається, а ми трохи розгрибемо борги.

-Еля, ти розумієш якщо про це хтось дізнається ми з тобою то не вигрібемомо. А якщо це дійде до наших батьків? Мене тато відразу на місці присадить. Ти цього хочеш? – обурюся я.

-Тоді попроси в нього кошти, чи як ти думаєш ми маємо відавати борг за машину? Яку на хвилинку розбила ти! – Каже мені подруга.

-А хто запропонував її викрасти? – дістаю я свій козир. – І тато мені відразу сказав ніяких коштів на то давати не буде, і так нас відмзав від поліції. Ти ж пам’ятаєш нашу розмову?

-Звичайно, мені тоді нас так шкода було, я думала мене застрелить на тому самому місці де я і стою. – Каже подруга, та обіймає себе руками, згадуючи ту ніч. Як ми стояли посеред лісу та благали мого батька, щоб той не робив з нами нічого. Я знала, що тато не допустить того щоб мене хтось образив, але він може це зробити сам, але щось мені підказувало, що татік нас лишить в живих. Так і сталося, але в замін він забрав в мене квартиру, тим самим лишивши нас двох на вулиці, заблокував всі кредитки та сказав, що то був останній раз коли ми накапостили так, і зараз ми заходимся на випробувальному терміні, і якщо ми щось знову вчудимо. То мене відправляють до бабусі в Естонію, а Елю назад до її батьків-алкоголіків. Отже зараз ми робимо все для того, щоб піднятися в очах мого тата, ходимо на навчання вчимося старанно, від чого самі викладачі здивованні, підпрацьовуємо в кафе що знаходиться неподалік універу. Та навіть виймаємо непогану квартиру. Але нещодавно, нам надійшов рахунок де вказувалася сума, досить велика для нас обох, це оплата за викрадене- розбите авто. Коли ми його отримали, я відразу написала до тата на що він відповів «Розбирайтеся самі! Від ментів я вас відмазав? З тачкою розбирайтеся самі! Бувай персик». Після цього ми присіли, почали думати де взяти таку саму, адже в листі також йшлося про термін, коли треба відати суму. І це три тижні. А в кав’ярні в якій ми працюємо таку суму заробити просто нереально, не те що за три тижні, за три роки і то найменший термін, при тому що нам доведеться їсти одну картоплю та жити в гуртожитку нашого університету.  – Соломка, цього разу все буде добре. Я тобі обіцяю. – недовірливий погляд в бік подруги змушує її зрозуміти що я не довіряю їй.

-Еля, ти завжди так кажеш, а потім ми з тобою опиняємся в якійсь сраці. – вже мене це трохи починає злити.

-Я тобі обіцяю, цього разу все буде не так. Ніхто нас там не буде знати. – поясню вона.

-Але якщо хтось буде зі знайомих? – запитально підіймаю брови. – То що тоді? Весь універ дізнається чим ми займаємся вночі. – Фу, то так звучить ніби ми якісь повії. Хоча…

-Там нікого з наших точно не буде, бо це занадто дорогий клуб для них. – Пояснює подруга. – А ще в них типу тематика сьогодні, тобто ми будемо танцювати в масках.

-Ага, а ще в одному ліфчику та трусах. Випаде зараз тобі костюм кролика, будеш в напів прозорому ліфчику та в трусах з хвостиком. Геніально звичайно нічого не скажу.

-Ну Соломій, чого ти так? Відразу про негативне? Давай ризикнемо? Будь ласка, я не хочу знову в ліс. – Благає мене подруга, а я кидаю повний злістю погляд. – Обіцяю твій тато не дізнається, ми побудемо там ну максимум до третьої, потім нам віддають гроші  і все більше туди ні ногою. Хіба в ролі клієнтів – трохи посміхається вона мені.

-Ох, Елька впутуєш ти знову нас кудись, але ж одну тебе дурепу я не пустю. Тому пиши, що ми згодні. – Вона радісно посміхається, встає зі свого місця та підлітає до мене з обіймами.

-Дякую, дякую, дякуююю. – Завиває подруга, я ж в свою чергу не розумію в що впутуюсь.

Еля мене відпускає та прямує до себе в кімнату за телефоном. Я ж йду до себе підходжу до дзеркала та дивлюся в своє відображення. М-да повією мені ще не доводилося бути. І то напевно добре. Беру свій телефон що лежить на туалетному столику та йду до ліжка, відкриваю чат з мамою та надсилаю повідомлення

«Привіт, як в тебе справи? В мене все добре. Вже потроху звикаю до самостійного життя, в універі більш менш стабільно, нам змінили вчителя філософії, тепер веде нова викладачка, доречі мені вона подобається. Вона мила та веде лекцію так, що ми навіть не помічаємо куди йде пара. Сьогодні з Ельою йдемо вечері на роботу. Мам, мені тебе дуже не вистачає, я досі тебе чекаю…» .

Натискаю відправити, я вже змирилася з тим, що вона не відповідає на мої повідомлення, але я сподіваюся, хоч раз побачити те що вони прочитані. Вимикаю телефон та відкладаю його в сторону. Беру до рук книгу яку мені минулого року подарувала бабуся, починаю вчитуватися в захоплюючу історію пари, яка пройшла безліч випробувань, але не дивлячись на все вони не втрачали надії на те що будуть разом. Коли майже дочитую розділ, мій телефон оживає, дивлюся на екран, дзвонить тато.

-Привіт донечко, як твої справи? – цікавиться тато.

-Привіт, все добре, читаю книгу. В тебе як справи тату?- посміхаюся, хоч він цього і не бачить.

-Досить непогано, я дзвоню тобі хотів попередити, що завтра у нас зустріч. -повідомляє тато.

-Тобто у «Нас», я теж маю бути присутня?- цікавлюся, тому що планувала завтра спати після так сказати «роботи» спати.

-Так, ти маєш бути присутня, адже ти моя донька. Чи ти мала якісь плани?- ага, мала. Якщо я тобі скажу що йду вночі на роботу де буду стриптизеркою то можна рахувати що це останнє що зроблю.

-Та ні, хотіла завтра піти по магазинах, закінчилися продукти і дівчата казали що знижки зараз великі на речі.

-Ти тільки про лахи і думаєш Соломіє. -обурюється трохи тато. Не здивована- Тобі треба борг відавати, а ти гроші витрачаєш на право і на ліво. – Почалося….

-Тату, я хотіла тільки глянути, це не означало що я буду щось купувати.. І якщо я маю борг то не означає, що всі кошти мають йти тільки на нього.