Глава 1

Пройшло 5 років

-Привіт кохана. З днем народження тебе. – З сумною посмішкою, кладу великий букет багряних троянд на могилу своєї дружини, це були її улюблені квіти коли вона ще була жива. Дивлюся на фотографію дружини, вона тут така усміхнена саме ця усмішка тоді зачепила мене на нашому першому побаченні, весь наш час зустрічання та після того як я зробив їй пропозицію, далі було нвше з нею  весілля. Я намагався зробити все щоб вона ніколи не йшла з її обличчя. Але нажаль її в мене забрали, і ту посмішку я можу бачити тепер лише на фотографіях. Та життя забрало в мене не тільки її . Дивлюся в ліво де знаходиться ще одна могила. – І тебе донечка з днем народження. – Кладу  фіолетові волошки поруч, також затримую погляд на фотографії донечки. Адель, це була наша потіха з дружиною, ми завжди мріяли саме про донечку, і саме так сталося, на УЗД де мали казати хто буде, після слів «Донечка» я не міг стримати посмішки. Так сталося, що маленька вирішила народитися саме на день народження Злати і ще й до всього  повною копією моєї дружини, але характер був як в мене. За що іноді нашій мамі приходилося не солодко.

Кожного разу як сюди приходжу, згадую всі ті веселі моменти, що були в нас за час їхнього життя. Перші кроки донечки, перше її слово було саме «Тато», за що дружина тоді трохи образилася мовила «Я значить з нею проводжу багато часу, купаю, годую, а вона перше слово подарувала тобі». Але Аделінка довго маму не засмучувала, наступного дня сказала «Мама».

Я ніяк не можу прийняти той факт, що вже п’ять років їх немає зі мною поруч, що я не чую їх. Хоча полишалися відео, які мені надсилала дружина коли я був у відрядженнях. Які я переглядаю інколи щоб згадати, яке в мене було прекрасне життя… Адже після новини про смерть моїх дівчаток вона розділилася на до та після. Єдине, що давало мені сили, зникло…

-Привіт, ти теж сьогодні тут? – Повертаюся та бачу Агату Едуардівну, вона також підходить до могил, кладе квіти, спочатку донці, а потім онучці. – Не віриться, що їх немає вже так довго. – Вона кладе руку на моє плече. – Ти як? Приймаєш той факт, що їх немає? – я спочатку махаю головою, а потім нахиляю її. – Розумію Денисе… Але ти ще молодий, ти маєш жити далі…Вони точно цього хочуть. – Вона вказує на фотографії моїх дівчаток.

-Я розумію, все це розумію. Але я не можу, таке відчуття ніби разом з ними того дня поховали і мене. Агато Едуардівно, я зараз не живу, я існую. Мені тяжко прийняти все. Все що зараз відбувається…

-Я розумію тебе синку, мені теж тяжко було. Я разом з тобою сиділа тут годинами. І після новини,  про те що забрали мою дитину, яку я любила, яку я носила ось тут – вона вказує трохи нижче серця. – Яку я виховувала все її життя до зустрічі з тобою. І я дійсно вдячна тобі, що ти всіма силами намагався зробити її щасливою до останнього дня. Але так стається, люди йдуть… - вона переводить дихання намагаючись стримати сльози. – Хтось йде раніше як наші дівчатка, хтось пізніше, від цього ніхто не застрахований синку… Ти маєш жити далі, мені так сказала Злата. Вона приходила до мене…- Я застигаю, Агата Едуардівна кладе руку собі на серце та дивиться на могилу дружини. – Вона мені сказала «Мамо, не турбуйся нам тут добре, вам нас вже не повернути. Тож живіть далі, радійте, гуляйте, подорожуйте. Ми вас любимо та будемо завжди тут – вона вказала на серце» Тож Денисе, поки вони тут – вона показує на моє серце – продовжуй жити. Так наче живеш це життя разом з ними – Вона сумно посміхається. Підходить до могил присідає, потім цілує спочатку зображення Злати потім Аделінки, струшує сльози, що з’явилася в неї на очах, поправляє вази з квітами та встає. – Ходімо, не варто робити терор не собі не їм. – Вона бере мене під руку. Та ми разом покидаємо кладовище.

-Вас підвезти додому?- запитую як тільки ми підходимо до моєї машини. Вона посміхається, та стверджувально киває. Знімаю блокування на машині, Агата Едуардівна сідає на переднє сидіння.

-Нова машина? – Запитує мене, як тільки я вставляю ключ.

-Так, справи пішли трохи в гору, вирішив оновити машину. Поки є час. – Вона посміхається, гладить мене по плечу та одними губами промовляє «Молодець», я посміхаюся їй у відповідь.

За хвилин тридцять ми під’їжджаємо до її будинку, Агата Едуардівна ще раз промовляє ті слова, що сказала на кладовищі. Обіймає мене та покидає салон автомобіля.

Можливо вона і права? Вже варто їх відпустити, але я не готовий зараз ні до чого подібного, хоч вже і минуло п’ять років.

Гальмую біля свого ЖК, залишаю машину на парковці, дістаю з заднього сидіння сумку, та йду до своєї квартири. Як тільки заходжу до ліфта мій телефон оживає. На екрані смартфона висвітлюється ім’я «Свят». Підіймаю.