Розділ 13. Тіні в ночі

Дункана перенесли з кухні до кімнати, де він лежав раніше. Його зручно влаштували на ліжку, обклали подушками. Поруч на столику стояли приготовлені зілля.

Коли всі вийшли, зайшла Адріана. Вона сіла на стілець біля ліжка, взяла його руку.

— Дункане, — тихо сказала вона. — Що з тобою відбувається? Звідки ти це все знаєш? Ті зілля, та робота з раною Урди... я ніколи не бачила нічого подібного.

Дункан подивився на неї. Говорити правду він поки що не міг — вона не зрозуміла б, а може, й злякалася б. Тому він просто сказав:

— Я не знаю, мамо. Це ніби спогади... якісь знання, що прийшли самі. Можливо, від удару по голові, можливо, від усього, що я пережив. Але вони допомагають. І я радий, що можу вас урятувати.

Адріана довго дивилася на нього, потім погладила його по руці.

— Головне, що ти живий, — сказала вона. — І що ти з нами. А решта... решта не має значення. Тобі треба відпочити.

— Тобі теж, — відповів він.

Адріана всміхнулася, підвелася й вийшла.

Дункан залишився сам. Він узяв зілля для регенерації, випив його, а потім те, що для енергії. Тепло розлилося по тілу, сила поверталася туди, де ще вчора була лише пустота. Він заплющив очі й почав працювати з енергією, спрямовуючи її до пошкодженого хребта, відновлюючи тіло.

Наступного дня Урда прийшла до тями.

Вона пам'ятала, як меч розрубав її тулуб. Пам'ятала кров, біль, падіння з коня. І розуміла, що її рани були смертельними. Але зараз вона дихала, бачила кам'яну стелю, відчувала запах трав і свічок.

Поруч, на стільці, сидів Накар.

— Накаре, — сказала вона, впізнаючи його. — Не вже це ти зумів мене вилікувати? Я вражена.

Вона говорила з легкою іронією, але без зневаги. Вони знали один одного давно — конкурували в лікуванні, іноді сперечалися, але завжди з повагою.

Накар не відповів. Лише мовчки простягнув їй настойку в невеликій склянці.

— Пий, — сказав він. — Полегшить стан.

Урда слухняно випила. Тепло розлилося по тілу, біль трохи вщух. Вона озирнулася.

— Що з молодим бароном і матір'ю? — запитала вона. — Вони врятувалися?

— Так, — відповів Накар. — Із ними все добре. Вони в безпеці.

Урда зітхнула з полегшенням.

— Де мої речі? — запитала вона потім. — Там були трави, інгредієнти...

Накар завагався, але відповів не одразу.

— Про речі потім, — сказав він. — Усьому свій час.

— Так як ти мене врятував? — запитала вона. — Я пам'ятаю удар. Пам'ятаю, як падала. Пам'ятаю кров. Я думала, що кінець.

Накар посміхнувся, хитро примружившись.

— Усьому свій час, — повторив він.

Потім ліки зробили свою справу — очі злипалися, тіло тяжіло до сну. Вона знову заснула.

У цей час Дункан уже був у своїй кімнаті. Він поснідав, а потім знову занурився в роботу з енергією. І ось тоді він відчув — справа пішла. Енергія нарешті пробилася крізь застій. Він зміг поворухнути пальцем на нозі. Це був прогрес. Спина ще не відновилася, але до ніг почало повертатися відчуття. Він крок за кроком продавлював енергію донизу, відновлюючи потік. Спочатку енергія мала пройти по всьому тілу, аби запрацювали ноги, а потім — від ніг знову до спини, для відновлення. Це вже був значний прогрес.

Він міг би приготувати ще зілля, але інгредієнтів більше не було. Та й зараз воно б не допомогло — потрібен час, щоб попередні зілля засвоїлися тілом. Інакше нова порція могла не допомогти, а просто нашкодити.

Під вечір до Дункана зайшли мати та Олівер.

Олівер виглядав стомленим, але тримався. Сів на стілець біля ліжка.

— Пане, — сказав він. — Біля форту постійно крутяться незрозумілі люди. Розвідники, шпигуни. Не нападають, але контролюють і чекають шансу. Люди в форті напоготові. Про Давида, на жаль, новин немає.

Дункан лежав із заплющеними очима, слухаючи.

— Нічого, — сказав він. — Якщо він живий, то поки що не вб'ють. Він їм потрібен.

Олівер глянув на нього з подивом, але заперечувати не став. У словах молодого барона була логіка.

— Скоро мають прибути найманці, — сказала Адріана. — Дядько обіцяв. Через пару днів, якщо все буде добре. Той загін Хмарників.

— Тоді буде легше, — кивнув Олівер.

У цей час за дверима почувся звук горна. Олівер вийшов у коридор, де чергував воїн. Той тримав у руках пергамент, запечатаний сургучною печаткою.

— Командире, — сказав воїн. — Прибув посланець від Гардіна. Передав листа.

Олівер узяв листа, повернувся до кімнати й простягнув Адріані. Вона зірвала печатку й почала читати вголос.

— Шановний Олівере. Звертаємося до баронів, якщо вони живі, через тебе. Післязавтра прибудемо з представниками мерії до форту. Потрібно діяти. Дізнатися, чи ви взагалі живі й чи можете виконувати свої обов'язки щодо охорони цього напрямку. Чи потрібно вас замінити вашими ж родичами, щоб не було розбрату й війни. Післязавтра в обід прибудемо мирно або з боєм, але зустріч буде.

Вона опустила листа.

— Унизу підпис Гардіна й печатки представників мерії.

Дункан лежав мовчки, обмірковуючи. Йому потрібен був час для відновлення. І час, щоб дочекатися загону найманців. Гардін діє навпомацки — не знає напевне, що з ними, і боїться ризикувати. День для нього нічого не вирішує, але для Дункана цей час необхідний.

— Що ж, — сказав він. — Скажіть, що ми почуваємо себе поки що не дуже добре. І приймемо їх не післязавтра, а на третій день зранку. Впустимо до форту без супротиву. І додайте: якщо вони нападуть, то швидше однаково не буде. Вони втратять людей — не так легко взяти цей форт. Менше доби нічого не вирішить.

Адріана кивнула. Вона взяла перо, написала відповідь, завірила печаткою й передала Оліверу. Той вийшов у коридор і віддав листа воїну, який чекав за дверима.

— Передай посланцю, — сказав Олівер.

Воїн кивнув і пішов.

Наступний день минув спокійно. Усі відновлювалися. Дункан знову працював із тілом — енергія текла краще, ноги починали оживати.