Розділ 12. Руки майстра

Вранці Дункан прокинувся й відчув себе набагато краще.

Тіло працювало інакше — вільніше, слухняніше. Енергія вже просунулася до пошкодженого місця хребта й потроху відновлювала спину. Він знав, що потрібно діяти далі — час грав проти нього. Ресурси старої знахарки були слабкі, тому він почав готувати на кухні нове зілля. Хай навіть слабеньке, але хоч щось.

Сьогодні йому допомагав не тільки помічник лікаря Марк, а й сам лікар Накар.

Накар був просто не в собі від знань Дункана й того, як той керував процесом, як робив зілля. Він надав і свої запаси трав — для нього це було не шкода, адже він хотів побачити роботу справжнього майстра. Сам Накар умів непогано лікувати, але в зіллях був слабкий — це не його дар. Та за цей час він змінив свої думки про теперішніх виробників зілля: вони були слабкі проти Дункана.

Дункан був задоволений — трави пригодилися, і він зміг приготувати якісніше й краще зілля. Єдиним недоліком було те, що ці зілля не могли довго зберігатися — тільки кілька годин. Бракувало спеціальних інгредієнтів, щоб збільшити термін зберігання.

У цей час Адріана прийшла до свідомості.

Вона побачила, що її поранене плече частково відновилося, і вона почувала себе краще. На сусідньому ліжку лежала Урда — жива, її життю нічого не загрожувало, вона спала.

Поруч чергувала жінка на ім'я Ліза — років тридцяти п'яти, невисока, міцної статури, з добрим, привітним обличчям. Волосся темне, заплетене в тугі коси, очі карі, уважні. Одягнена вона була в просте вовняне плаття, чисте, але практичне — таке, у якому зручно чергувати біля ліжка, прибирати, носити воду. Ліза була однією з тих служниць, яких старий барон колись узяв до маєтку з родиною, і вона служила вірою і правдою вже багато років.

— Пані, — тихо сказала Ліза, допомагаючи Адріані сісти й підкладаючи подушки під спину. — Як ви себе почуваєте? Лікар Накар і пан Дункан працюють на кухні, варять зілля.

Адріана кивнула, прислухаючись до себе. Голова була ясною, біль у плечі вщух. Вона вирішила підвестися.

Ліза допомогла їй вдягтися, подала палицю, на яку можна було спертися. Вони вийшли в коридор, де Адріану зустрів воїн, що чергував. Він одразу пішов по Олівера.

Олівер з'явився за кілька хвилин.

— Пані, — сказав він, вклонившись. — Ви вже на ногах. Як ви?

— Краще, — відповіла Адріана. — Що сталося, поки я спала? Де Дункан?

— Пан Дункан на кухні, — сказав Олівер. — Він готує зілля разом із лікарем Накаром і Марком. Але це не все, пані.

Він зробив паузу, збираючись з думками.

— Учора, поки ви були без свідомості, до форту під'їхав загін. Близько п'ятдесяти вершників. Серед них був Гардін. Він вимагав, щоб його впустили. Казав, що прибув для допомоги. Але пан Дункан... він дав мені вказівки. Не показувати, що він при свідомості. Сказав, що нікого не впускати. Запропонував Гардіну зайти самому з трьома воїнами для огляду. Гардін відмовився.

Адріана слухала уважно.

— Майже всі воїни з Гардіном були незнайомі, — продовжив Олівер. — І один чоловік увесь час стояв позаду, жестами підказував Гардіну, що казати. Гардін сам не знав, що говорити. Він погрожував, кричав, але коли зрозумів, що я не відступлю, поїхав.

— Дункан дав тобі ці вказівки? — запитала Адріана.

— Так, пані. Він усе прорахував. Сказав, що Гардін має показати своє справжнє обличчя. І він показав.

Адріана мовчала кілька секунд. Потім сказала твердо:

— Ти зробив правильно, Олівере. Я повністю підтримую рішення сина. Він діє правильно. Гардіну не можна довіряти. І ти тримайся тих вказівок, які він тобі дає.

Олівер кивнув.

— Слухаюся, пані.

Вони підійшли до кухні. Біля входу стояв вартовий, який одразу пропустив їх.

Коли Адріана зайшла, вона побачила Дункана за роботою. Він сидів у кріслі, керував процесом і сам щось робив із зіллями. Його рухи були чіткими, в тілі не відчувалося слабкості.

Мати спостерігала за роботою сина, але не втручалася, щоб не заважати. Дункан теж побачив її — лише кивнув, але не перервався. Це була дуже важлива робота, що потребувала концентрації.

Поки вони чекали, Олівер запропонував Адріані поїсти. Вона погодилася й пішла до лазарету, де поїла.

Варто зазначити, що те, чим займався Дункан на кухні, не поширювалося серед воїнів. Про це знало лише кілька людей: Олівер, лікар Накар та його помічник Марк. Для решти це був секрет. Навіть охоронці біля лазарету та той воїн, що чергував на вході до кухні, не знали, що саме робив молодий барон.

За час, поки Дункан працював, Адріана встигла поїсти, привести себе до ладу, помитися.

Коли зілля було готове, Дункан тримав дві готові посудини. Одне призначалося для покращення регенерації, інше — щоб допомагати працювати енергії.

Старий лікар Накар стояв поряд, у захопленні.

— Пане, — запитав він. — Що це ми приготували? Я сам не зможу цього повторити, розумію. Але дуже цікаво. Ви скажете? Чи це таємниця?

Дункан глянув на нього.

— Ви бачили все. Я вам скажу, але це велика таємниця й не для чужих. Ви розумієте, що це небезпечно для нас усіх?

— Так, — кивнув Накар.

— Так, пане, — додав Марк.

— Що ж, — сказав Дункан. — Я буду й далі готувати зілля й навчати вас. Але ви присягнете мені у вірності. Що будете працювати на мене й не відкриєте цих таємниць нікому.

Накар і Марк перезирнулися. Обоє погодилися й присягнули. Це була спеціальна клятва богам цього світу. Дункан знав про таке — колись він і сам проводив магічний ритуал, який давав змогу людям клястися, і це приносило йому енергію.

Після цього Дункан розповів їм, для чого призначені ці зілля.