Розділ 11. Стіни й таємниці

Вранці Дункан прокинувся.

Він почував себе краще — енергія рухалася тілом вільніше, ніж учора, і навіть до травмованого місця починали пробиватися перші слабкі імпульси. Він уже потроху працював над відновленням зламаного хребта, розганяючи застояну енергію, змушуючи тіло пам’ятати, як воно мало функціонувати.

На сусідніх ліжках спали рівним сном Адріана й Урда. Їхньому життю нічого не загрожувало — обличчя спокійні, дихання глибоке, кольору шкіри поверталися до норми. Урда, яка ще вчора була на межі смерті, тепер лежала з рівним пульсом — рана ще не загоїлася, але вже не несла смертельної загрози.

Коли Дункан показав, що прокинувся, до нього підійшов Марк.

— Пане, доброго ранку, — сказав хлопець, трохи сором’язливо, але з явною повагою. — Бажаєте поснідати?

Дункан відчув голод. Тіло після нічної роботи з енергією потребувало калорій, і він кивнув.

— Так.

Марк швидко вибіг і невдовзі повернувся з підносом. На ньому стояла миска з бульйоном, каша з м’ясом, нарізаним невеликими шматками, шматок хліба, скибка сиру й кухоль з ароматним компотом із сухофруктів. Запах ішов домашній, теплий, затишний — такий, що нагадував про звичайне життя, яке десь там, за стінами форту, тривало далі.

Дункан попросив Марка допомогти йому сісти. Хлопець обережно підхопив його під плечі, підклав подушки за спину, влаштував зручніше. Дункан узяв ложку й почав їсти сам — апетит був добрий, і він майже все з’їв, залишивши лише трохи хліба.

Після сніданку до лазарету зайшов Олівер.

Він був у легкій шкіряній куртці, з мечем на поясі, але без важкого обладунку — мабуть, тільки-но повернувся з раннього обходу. Привітався, сів на вільний стілець біля ліжка Дункана.

— Пане, — почав він неголосно, щоб не будити жінок. — Наші воїни зранку провели розвідку, оглянули місце бою.

Він замовк на мить, і в голосі йому відчувався сум.

— Живих не виявили. П’ятеро тіл наших воїнів відсутні. Серед них і тіло Давида.

Дункан мовчав, чекаючи продовження.

— Я відправив двох воїнів, — додав Олівер. — Вони гарні слідопити, добре маскуються, справжні розвідники. Чекаю звістки. Але надії, чесно кажучи, мало.

Дункан витримав паузу, а потім сказав спокійно, майже буденно:

— Якщо тіл немає, значить, великий шанс, що вони вижили. Я надіюсь на це. І мій досвід не повинен мене підвести.

Він сказав це так упевнено, що Олівер мимоволі випростався. Слова молодого барона придали йому сили й впевненості.

— Що ж, — Дункан перевів розмову на інше. — Як у нас справи?

Олівер доповів коротко й по ділу: у форті зараз п’ятдесят воїнів і десять робітників. Серед них — лікар Накар і його помічник Марк, два конюхи, три поварихи, решта — різноробочі, які підтримують порядок, носять воду, допомагають на кухні та в ковальні.

— Хотів ще запитати, — Дункан глянув на Олівера. — Чим вразили того воїна, що хотів мене вбити біля форту?

Олівер зрозумів, про що він.

— То була артефактна баліста, — відповів він. — Спеціальний снаряд. На жаль, то був останній. Тримали на крайній випадок. Їх закупляють у столиці, коштують дорого. Виготовляють майстри-артефактори.

Дункан замислився. Цей світ, виявляється, не такий примітивний, як йому здалося спочатку. Потрібно буде дізнаватися більше.

— Нам потрібно протриматися кілька днів, — сказав він уголос. — Мати відправила листа дядькові. Повинен прибути загін найманців — Хмарники.

Олівер зрадів — уперше за цей ранок його обличчя розслабилося.

— Це добре. Дуже добре. Хмарники — відмінні воїни, будуть доречні.

— Що з провізією? — запитав Дункан.

— Із цим проблем немає, — відповів Олівер. — Запасів на сто осіб вистачить на півроку. Арсенал теж непоганий — стріл багато, є кузня, де можна лагодити зброю та робити наконечники. Один із робітників — коваль, для ремонту й простих виробів цілком придатний.

Дункан хотів запитати ще, але в цю мить у коридорі почулися швидкі кроки, а потім звук рога горна — тривожний, короткий.

У лазарет вбіг черговий.

— Командире, біля форту загін! — випалив він. — Близько п’ятдесяти вершників. Серед них старший Гардін. Просять впустити їх, кажуть, прибули для допомоги. Дуже наполегливо.

Олівер глянув на Дункана. Той не здивувався.

— Олівере, — сказав він тихо, але виразно. — Вийдеш ти на переговори. Про те, що я при свідомості, вони не повинні знати. Скажеш, що нікого не впустиш — форт на режимі захисту. Розкажеш про напад, про те, що ми втратили людей. Якщо Гардін буде наполягати, запропонуєш йому зайти самому з кількома воїнами для огляду. Інших не впускати. Він має показати своє справжнє обличчя.

Олівер слухав, киваючи. Потім підвівся й вийшов.

На стіні форту Олівер стояв упевнено, спираючись на поруччя. За його спиною — лучники, готові до будь-якого розвитку подій.