Розділ 10. Ціна порятунку

У форті всі вже були готові до бою. Навіть поранені зайняли місця на вежах.

Їх зустрів командир форту — чоловік віком близько сорока років, високого зросту, середньої тілобудови. Його звали Олівер. Волосся русяве, коротко підстрижене, очі голубі, ясні, зосереджені. Обличчя чітке, різке, з тонкими зморшками біля очей — сліди довгих чергувань на вежі й постійного вдивляння в степ. Руки великі, жилаві, звичні до зброї.

Він починав з простого воїна й усього досяг своєю працею. Старий барон, дід Дункана, був розумний — ставив командирів за заслугами, а не за привілеями чи зв’язками. Олівер пройшов шлях від рядового до командира загону, потім став заступником командира форту, а сім років тому очолив гарнізон. За спиною в нього висів дворучний меч — довгий, важкий, такий, що вимагав сили й майстерності.

Побачивши Адріану з Дунканом, Олівер миттю оцінив ситуацію.

— Баронесу в лазарет, — роздав він чіткі команди. — Молодого барона теж. Повна готовність, переходимо на режим облоги. Нікого без мого дозволу не впускати. Розвідники на місцях, посилена охорона караулів.

Адріана, яку вже вели до лазарету, зупинилася.

— Там залишилися Давид зі своїми воїнами, — сказала вона.

Олівер на мить стулив губи. Давида він знав добре — старий рубака свого часу навчав його військового ремесла. Але зараз…

— Я розумію, пані, — відповів він із сумом. — Але в мене замало людей. Я нічим не можу їм допомогти.

Адріана не відповіла. Вона й сама це розуміла.

У цей час воїни принесли тіло Урди. Знахарка лежала на плащі, важко дихаючи, стікаючи кров’ю. Рана була страшна — розрубана бочина, видніли ребра й кістки. Її принесли до лазарету, де вже поралися над Адріаною.

Лікар, якого звали Накар, — чоловік років п’ятдесяти, сухорлявий, із втомленими очима — оглянув Урду й похитав головою.

— Єдине, що можу зробити, — сказав він зітхнувши, — це дати зілля, яке трохи вгамує біль і зупинить кровотечу зовні. Але всередині кров збігає в живіт. Це кінець.

Дункан лежав поряд. Він чув усе. Руки його вже працювали — після того, як його зняли з коня й поклали на ноші, він зрозумів, що верхня частина тіла поступово повертається до нього. Пальці слухалися, кисті слухалися, руки вільно рухалися.

Він підвів голову.

— Накаре, — голос його був слабким, але твердим. — Виграйте їй час. Скільки зможете.

Лікар глянув на нього з подивом.

— А мені потрібно на кухню, — продовжив Дункан. — Приготувати зілля. І принесіть туди сумку Урди.

Його посадили в крісло з високою спинкою й підлокітниками. Стан його був кепський — тіло нило, спину пронизував біль при кожному русі, але він тримався. Один із помічників лікаря, молодий хлопець на ім’я Марк — світловолосий, худорлявий, з допитливими очима — узявся допомагати.

— Робитимеш те, що скажу, — сказав йому Дункан. — І не відволікайся.

На кухні Дункан оглянув сумку Урди. Усе виклав на стіл — глечики з мазями, сухі трави, корінці, порошки, кілька скляних пляшечок із дивними рідинами. Він нюхав, роздивлявся, іноді пробував на язик, іноді просто довго тримав у руці, згадуючи те, що знав колись.

— Марку, бери казанок, постав на вогонь. Води — до половини.

Хлопець кинувся виконувати.

Дункан диктував. Коли кидати трави, в якому порядку, скільки тримати, коли додавати наступне. Він стежив за кольором, за запахом, за тим, як змінюється густота. Марк тільки встигав підхоплювати, мішати, підливати.

Здавалося, усе просто. Але кожен рух Дункана, кожна його вказівка були вивірені до міліграма й частки секунди. Досвід, накопичений мільйонами років, працював безвідмовно.

Минуло близько трьох годин.

Нарешті три склянки стояли на столі. На вигляд однакові, але Дункан знав — вони різні. Одна — для нього, друга — для Адріани, третя — для Урди.

Він узяв першу й випив залпом. Гіркота обпекла горло, але тепло розлилося по тілу, проходячи крізь м’язи, крізь кістки, крізь те місце в спині, що було пошкоджене. Зілля почало відновлювати його сили, давати тілу те, чого воно потребувало для справжнього зцілення.

— Це — баронесі, — вказав він на другу склянку. — Віднеси, нехай вип’є. І допоможи їй.

Марк кивнув і вибіг.

Дункан залишився на кухні ще на кілька хвилин, даючи зіллю час подіяти. Коли відчув, що руки й плечі слухаються краще, а біль у спині став терпимішим, він наказав нести себе назад.

Його в кріслі зі спинкою та ручками перенесли до лазарету. Біля ліжка Урди стояв лікар Накар.

— Я виграв скільки міг, — сказав він із сумом. — Але більше нічого не можу. Кров іде всередину, вона вже майже…

Дункан глянув на Урду. Вона була бліда, майже прозора, дихання уривчасте.

— Зніміть пов’язку, — сказав він.

Накар завагався.

— Пане, якщо зняти пов’язку, вона помре відразу. Кров потече ще сильніше.