Розділ 9. Бій і втрати

Маєток знаходився у невеликому місті. Сам форт — на відстані близько двадцяти миль, на межі зі степом. Колись його збудували як форпост від кочових племен і розбійників, що час від часу приходили зі степу. Рід барона споконвіку охороняв цей напрямок, тримав оборону, стримував набіги.

У форті завжди стояв гарнізон — близько сотні воїнів. Але після недавнього нападу залишилося трохи більше сорока, і ті мали поранення. Далі на схід тягнулися інші форти, що належали сусіднім баронствам, і разом вони перекривали степ. Але іноді в брешах проскакували розбійники — швидкі, жорстокі, безжальні.

Загін виїхав за місто й повернув на ґрунтову дорогу, що вела до форту.

Попереду йшли розвідники в легкій шкіряній броні з металевими вставками — троє вершників, що тримали дистанцію й час від часу зникали за пагорбами, перевіряючи дорогу. Основний загін рухався за ними — два десятки воїнів у кольчугах, із щитами за спинами, мечами та сокирами на поясах. У центрі — віз, у якому лежав Дункан, накритий тканиною, щоб захистити від вітру й чужих очей. Поруч — Адріана, Урда зі своєю сумкою ліків, Давид, що постійно озирався, тримаючи руку на руків'ї меча.

Дорога проходила через поля, степи, невеликі ліски та посадки. Сонце стояло високо, день був ясний, вітер не сильний. Розвідники поверталися по черзі, доповідаючи — усе спокійно. Жодної небезпеки.

Коли до форту залишалося близько п'яти миль, усе змінилося.

З лісу, що тягнувся вздовж дороги, вибігла юрба. Їх було близько сотні — різношерста ватага, схожа на збіговисько розбійників. Озброєні хто чим — мечі, сокири, криві шаблі, списи, у когось луки за спинами. Броня теж була різною: хтось у шкіряних куртках із металевими заклепками, хтось у кольчугах, подертих і латаних, деякі — у стеганих стьобаних каптанах, що ледве тримали форму. Обличчя зарослі, очі злі, жорстокі. Вони не кричали — мовчки вибігли з лісу й кинулися до загону.

Давид миттю оцінив ситуацію.

— Клин! — крикнув він.

Два десятки його воїнів, не вагаючись, вишикувалися клином і рвонули вперед. Коні під ними були сильні, вершники — злагоджені, натреновані. Вони вдарили в пішу масу, мов важкий молот. Списи, виставлені вперед, пробивали перших розбійників, збивали їх із ніг, ламали стрій. Ті, хто залишався на ногах, отримували удари мечами й сокирами — точні, вивірені, без зайвих рухів.

Кожен із воїнів Давида бився як десятеро. Вони не просто рубали — вони працювали разом, прикривали один одного, зміщувалися, підрізали, добивали. Їхні коні слухалися найменшого руху, розверталися на місці, кусали ворогів, штовхали їх, створюючи плутанину в піхотному строю.

Здавалося, бій майже виграний. Ворог хитався, відступав, губив убитих і поранених.

Але потім пролунав свист.

З лісу вилетіла хмара стріл. Лучники, заховані серед дерев, ударили з флангу. Стріли впивалися в коней, у вершників, пробивали кольчуги там, де металеві кільця не витримували. Декілька воїнів упали одразу, коні падали, ламаючи стрій. Інші отримали поранення, але трималися, намагаючись вирівняти лави.

Стрій посипався.

А з лісу вже вибігали свіжі сили — ще десь із півсотні піших розбійників, озброєних сокирами й довгими ножами. Вони кинулися до возів, до тих, хто залишився без прикриття.

Давид залишився з розвідниками. Вони спішилися, прикрилися возами й почали стріляти з луків, намагаючись стримати навалу. Але ворогів було забагато.

Давид обернувся до Адріани.

— Пані, беріть коня! — крикнув він, перекриваючи шум бою. — Я покладу Дункана. Ви, Урдо, скачіть до форту! Там наші люди. Я прикрию ваш відступ!

Адріана глянула на нього. Розуміла — це єдиний вихід.

— Швидко! — кинула вона.

Давид підхопив Дункана, поклав його впоперек сідла. Небезпечно для спини, але вибору не було. Адріана скочила на коня, притримуючи сина. Урда — на іншого. Вони рвонули вперед, обминаючи бій, що кипів позаду.

Давид залишився.

Він бачив, як падають його воїни. Як ворог оточує вози, як розвідники один за одним замовкають, пробиті стрілами чи зарубані в рукопашній. Він узяв у руки зброю — меч і сокиру.

І ринувся на ворога.

Старий вікінг прокинувся в ньому повністю. Удари сипалися градом — меч рубав, сокира крушила. Вороги падали, не встигаючи навіть зрозуміти, що сталося. Він був швидким, сильним, смертоносним. Кожен його рух ніс смерть.

Але лучники не дрімали.

Дві стріли вп'ялися йому в груди. Частково пробили кольчугу, увійшли в тіло, залишивши по собі пекучий біль. Давид обламав держаки, не зупиняючись. Він рубав далі, поки сили не почали залишати його. Руки ставали ватними, дихання збивалося.

Він побачив, як упав останній із його розвідників.

А потім удар сокирою по голові — і Давид упав, уже не підвівшись.

Адріана скакала до форту.

Залишалося ще кілька миль, коли збоку з лісу вибігли вершники. Їх було п'ятеро.

Урда передала свою сумку Адріані, а сама взяла два глечики з якоюсь речовиною.