Розділ 8. Втеча до форту

Вранці знову з'явився Гардін.

З ним було ще двоє — родичі, літні чоловіки з важкими обличчями й пильними очима. Один — сухорлявий, з довгою сивою бородою, другий — кремезний, із грубими рисами обличчя. Одягнені були дорого, але без смаку — явно прагнули показати свою вагу, але видавали в собі людей, які не звикли до справжньої влади.

Гардін виступив уперед.

— Що ж, — сказав він, не приховуючи напористості. — Потрібно діяти. Бачу, ти сама не розумієш, що відбувається. Ворог не спить, і нам потрібно вибрати нового главу роду. Ти повинна це розуміти — твій син уже не варіант. Нас розтопчуть. Або ти зараз добровільно відмовишся, або ми зберемо раду нашого роду і приймемо рішення.

Двоє старших кивнули, підтримуючи.

Адріана стояла нерухомо. Вона тримала себе в руках — обличчя спокійне, постава пряма, але Дункан бачив, що всередині неї все горить. Пальці, які трималися за підлокітник крісла, побіліли від напруги.

Давид застиг біля дверей. Його обличчя було незворушним, але в очах горів вогонь — старий рубака чекав лише знаку господині. Рука звично лежала на руків'ї меча.

Гардін не помічав — або робив вигляд, що не помічає.

— І навіщо ти покликала цю відьму? — продовжував він, кивнувши в бік, де щойно була Урда. — Думаєш, вона допоможе? Ти хапаєшся за все підряд, а повинна розуміти — я пропоную єдиний правильний вихід.

— Ні, — спокійно сказала Адріана.

Гардін скривився.

— Ну що ж. Через три дні ми збираємо старійшин роду. І буде прийнято рішення.

Тут Адріана не витримала.

Вона підвелася — рвучко, випроставшись на весь зріст. Очі метали блискавки, голос став твердим, як сталь.

— Да хто ви такі, щоб вирішувати? — кинула вона, дивлячись на Гардіна й обох родичів. — Я баронеса. А ви всі — мої васали. Завтра, якщо я побажаю, виберу собі чоловіка — і він буде головою роду. І ви ще не знаєте, хто він.

Гардін почервонів, але Адріана не дала йому й слова вставити.

— І не дивись на мене так, — додала вона з презирством. — А то зуби поламаєш. Коли дізнаєшся, хто він, сам злякаєшся. Зрозумів?

Вона перевела погляд на двох старших.

— А ви двоє, підлабузники... Ви хто такі? Ви всі були селянами, яких мій чоловік прийняв до роду з родинами. Геть звідси! Усі! Ви мене вивели з себе.

Вона махнула рукою до дверей.

— Дункане, виведи їх, якщо не розуміють. Викинь. І щоб без мого дозволу не заходили до маєтку.

Гардін почервонів від люті, але мовчав. Двоє старших перезирнулися, не наважуючись заперечити.

— Іще одне, — додала Адріана, знижуючи голос, але в ньому відчувалася крига. — Якщо я ще раз почую таку розмову, усіх бунтарів вижену з роду як зрадників. А їхнє майно буде конфісковане. На цьому все. Геть!

Вона принизливо махнула рукою в їхній бік.

Гардін хотів щось сказати, але передумав. Розвернувся й вийшов, а за ним поспішили двоє родичів. Давид провів їх поглядом, і лише коли вони вийшли за ворота, повернувся.

Адріана опустилася в крісло. Злість ще вирувала в ній, але вона тримала себе в руках.

— Давиде, — сказала вона. — Збирай наших воїнів. Повна готовність. Сьогодні ж переїжджаємо у форт. Сторонніх там не повинно бути.

Давид кивнув.

— У нас мало воїнів, — продовжила Адріана. — Зовнішній ворог, а тепер ще й усередині. Відправ таємно гінця до мого дядька. Хай пришле п'ятдесят своїх воїнів — загін Хмарників.

Давид завагався.

— Ви впевнені, пані? Вони дорогі. Кошти ми збирали, щоб викликати професійного лікаря з міста для пана Дункана. А його стан важкий для перевезення.

Дункан лежав і слухав. Усе аналізував, зважував. І прийняв рішення.

Відкрив очі, глянув на Давида.

— Давиде, — промовив він тихо, але твердо. — Мати каже правильно. Я її підтримую. Вилікуюся я й без того лікаря. Зараз наша безпека — перш за все. Потрібно негайно вирушати. Прямо зараз, до форту. Поки вони не пронюхали й не підготували засідку.

Він зробив паузу, збираючись із силами.

— Зі слів Гардіна стало зрозуміло, що в нас є шпигун.

Давид випростався. В очах промайнуло щось, схоже на повагу — і радість, що Дункан у свідомості й нормально говорить.

— Ви, пане... — сказав він. — Я й не думав не виконати вказівки пані Адріани. Просто переживав за вас. А якщо треба, готовий битися тут до останнього подиху, щоб допомогти вам одужати.

Його слова були щирі. Дункан відчув це.

— Зараз усе зроблю, — додав Давид. — За півгодини вирушаємо. Необхідне беремо з собою, решту вже підвезуть.

Він кивнув Адріані й Дункану й вийшов.

Мати й син залишилися самі.

Адріана підійшла до ліжка, сіла поруч. Взяла його руку, подивилася в очі.

— Сину... — почала вона тихо. — Я хотіла сказати... те, що я казала про одруження — це була вигадка. Просто треба було їх...