Розділ 7. Знахарка

Пізно вночі Давид привів Урду.

Це була жінка віком за п'ятдесят — років п'ятдесят п'ять, може, шістдесят. Важко сказати точно, бо обличчя її, зморшкувате й смагляве, ніби вирізьблене вітрами й сонцем, не піддавалося звичному віку. Одягнена була просто — довга спідниця з грубого полотна, темна хустка, накинута на плечі, черевики, обліплені сухою землею й лісовим мохом. Сама худа, жилава, але в тілі відчувалася природна сила — пружна, гнучка, наче молоде деревце, яке гнеться, але не ламається. Урда жила в лісі не просто так. Вона була частиною його — вросла корінням, зрослася з гілками, пила ту саму воду, що й старі дуби. І це відчувалося в ній кожним рухом, кожним подихом.

Через плече висіла сумка, потерта від часу, але міцна. У ній щось шаруділо, брязкало глечиками. Коли вона зайшла, кімната наповнилася запахом — бальзами, сухі трави, мед, щось смолисте й терпке. Це був запах лісу, підліску, старих дерев і джерельної води. Освіжав і разом із тим віддавав лікарняним, знайомим — запах, який не обманює, запах справжнього знання.

Дункан уловив його й подумав: ось він, той запах. Те, що потрібно.

— Рада бачити тебе, Урдо, — сказала Адріана, підводячись.

Урда кивнула, не витрачаючи слів на зайві привітання. Підійшла до ліжка, скинула сумку на підлогу біля ніжки, нахилилася над Дунканом.

— Бідний хлопчик, — забубоніла вона, оглядаючи його обличчя, торкаючись чола, щелепи, шиї. — Ці твої лікарі... залікували хлопчика. Бідний. Чому ти одразу не звернулася до мене?

Адріана мовчала.

Урда тим часом порилася в сумці, витягла глиняний горщик, відкрила кришку. Запах ударив у ніс — різкий, трав'янистий, із присмаком чогось гіркого. Вона піднесла його до обличчя Дункана.

Він скривився інстинктивно — ніс залоскотало, очі защипало.

— Ага, — кивнула Урда сама до себе. — Живий. Це добре.

Вона взялася оглядати далі. Підняла ліву руку, праву, згинала в ліктях, перевіряла пальці. Потім так само з ногами — піднімала, опускала, спостерігаючи за реакцією. І з кожним рухом її обличчя ставало все похмурішим.

З сумки з'явилася тонка голка. Урда легенько вколола п'ятку — спочатку ліву, потім праву, перевіряючи чутливість. Дункан не відчув нічого. Ноги мовчали.

Урда випросталася.

— Що ж, пані... — вона подивилася на Адріану. — Не знаю, що вам сказати. У нього проблеми зі спинним хребцем. Серйозні. Але він повинен бути при свідомості.

Вона нахилилася над Дунканом.

— Мій хлопчик, ти чуєш мене?

Дункан лежав нерухомо. Він чув усе — кожне слово, кожен зітхання. І розумів: далі ховатися немає сенсу. Урда змогла визначити те, що він намагався приховати. Вона була потрібна йому — її знання, її трави, її руки. Без неї відновлення затягнеться на місяці.

Він зробив вибір.

Повіки здригнулися. Дункан відкрив очі й осмислено подивився на жінок.

— Сину! — Адріана притиснула руки до грудей. — Ти чуєш мене, рідний?

Він кивнув. Губи ворухнулися, видавлюючи ледь чутне:

— Так.

Адріана заплакала. Беззвучно, вперше за довгий час — не від горя, а від полегшення.

Урда лише кивнула, ніби нічого особливого не сталося.

— Що ж, — сказала вона, затягуючи сумку. — Потрібно приготувати зілля для покращення стану. Трави в мене є, але варити треба тут, свіжим.

Вона глянула на Давида, що стояв біля дверей.

— Проведеш мене на кухню? Карина там, як я розумію, і нікого стороннього немає.

Давид кивнув, відчинив двері й вийшов разом із Урдою.

Адріана залишилася з сином. Вона сіла на край ліжка, взяла його руку.

— Сину, — тихо сказала вона. — Як ти?

Дункан глянув на неї. Говорити було важко — голос не слухався, горло пересохло, але він змусив себе.

— Погано... — видихнув він. — Я погано все пам'ятаю. Хто я... що сталося... усе якесь розмите.

Адріана стиснула його руку.

— Це від травми голови, — сказала вона. — Ти сильно постраждав. Але пам'ять повернеться. Поступово, але повернеться.

Дункан кивнув. Зручне пояснення. Нехай думають так.

— Сину, — Адріана подивилася йому в очі. — Давно ти прийшов до тями?

Він завагався на мить, але вирішив не брехати.

— Учора.

Адріана глибоко видихнула.

— Звісно... я повинна була відчути, побачити. Бідний ти... нічого не пам'ятаєш, тому, напевно, і боявся.

Дункан промовчав.

Через годину двері відчинилися. Урда повернулася, несучи в руках глиняну кружку, від якої піднімалася легка пара. Запах був трав'янистий, гіркуватий, із присмаком чогось лісового, земляного.

Дункан понюхав, коли вона піднесла кружку до його губ. Відчув, що зілля має цілющі властивості. Але на дуже низькому рівні — примітивні, грубі. Утім, чого він хотів від цих людей? Вони ще зовсім юні в порівнянні з ним. У них немає того досвіду, тих знань, які накопичив він за мільйони років.

Він випив. Рідина була теплою, гіркою, обпекла горло, але він проковтнув усе до краплі.

Потім Урда натерла йому спину маззю. Рухи були впевнені, сильні, пальці вминали мазь у шкіру, і Дункан відчув, як по тілу розходиться тепло. І водночас — холод. Легке оніміння, яке знімало біль, приглушувало неприємні відчуття.

Але цього було мало. Він знав, що справжнє відновлення потребує іншого — циркуляції енергії, правильної, глибокої роботи з тілом. Те, що зараз дала Урда, було лише початком. Лише тим, що могло полегшити стан, але не вилікувати.

Що ж, подумав він. Почекаємо до ранку. А там буде видно.

Напій діяв. Повіки важчали, тіло розслаблялося. Навіть енергія, яку він намагався прокачувати по тілу, ніби трохи краще піддавалася — чи то зілля допомогло, чи то мазь розігріла застояні місця.

Дункан заплющив очі й дозволив собі провалитися в сон.